Батько пішов, дізнавшись про матчин роман із колегою. У домі стався жахливий скандал.
— А чого ти хотів? Я весь час сама та сама! Ти на роботі днями й ночами. Я жінка, мені увага потрібна!
— А що скажеш, якщо я твого уважницького Сергійка посаджу? Підкину йому чогось — і закрию, га? — із холодною люттю запитав тато у мами.
Він служив опером у поліції.
— Не посмієш! Не посмієш! Ти сам усе зруйнував.
Мати сіла на диван і заплакала. Батько вже зібрав свої нечисленні речі й рушив до виходу. Я стояв біля дверей, що вели з коридору у вітальню, готовий кинутися на поріг, щоб не випустити його. Що за дурниця? У нас завжди була дружна, хороша родина. Мати з батьком ніколи не сварились, жартували однакові жарти й сміялись разом. Так, тато багато працював, повертався змученим, мріючи лише про сон. Але ті хвилини, коли нам вдавалося бути разом, казали, що в нас усе гаразд! Як мати додумалася так усе зіпсувати?! І невже батько не пробачить?
— Глібе, не йди, — із болем промовила мати, відірвавши долоні від обличчя. — Пробач мене! Будь ласка… Ваню, та не слухай ти тут!
Але я не зрушив з місця. Став у проході. Дванадцятирічному мені здавалося, що я зможу запобігти розпаду того, що вважав щасливою сім’єю.
— Ваню, пропусти, — суворо наказав батько.
Таким тоном він говорив лише на роботі. Не вдома. Не з нами.
— Не йди! — попросив я.
— Давай пройду!
Той самий голос.
— Тату… а як же я?
Він відсунув мене, наче меблі, і вийшов із квартири. Мені здалося, що він так спішив, щоб нічого не накоїти. Не просто не вдарити матір у гніві — адже в нього був службовий пістолет. Очі палали таким гнівом, що тоді він вчинив правильно. Тепер я це розумію. Але того дня він став для мене людиною, яка відсунула мене, як стілець. А мати — тією, що створила цей кошмар.
Сергій, звісно, виявився козлом і кинув матір одразу після батька. Вона опинилася у страшній ситуації: чоловік пішов, коханець зник, син звинувачує її у розлученні. І на додачу я…
Я почав гуляти до пізньої ночі, потрапив у погану компанію. Спочатку дрібні крадіжки, потім нахабнішали. Нас зловили на пограбуванні якогось мажора — не всіх. У нього була охорона, схопили двох — мене та Богдана.
Батько, який на той час став начальником у своєму оперативному, приїхав у відділок, де мене тримали. Прізвище у нас було рідкісне — Шуліка — а по батькові не Іванович, а Глібович. Хтось знав тата, ось і подзвонив.
— Виходь, — кинув він мені.
— Іди до біса, — прошипів я.
Він витягнув мене із камери.
— А Богдан? — закричав я, відчайдушно вириваючись.
Батько затягнув мене у допросну й кілька разів сильно вдарив у обличчя. Витираючи кров зі сльозами, я ненавидів його все більше.
— Скільки тобі вже?
— Що? — не зрозумів я.
— Років скільки? П’ятнадцять?
Мені стало смішно.
— Вітаю! Ти не знаєш, скільки років твоєму синові!
— Бо ти не мій! — проревів він у моє обличчя. — Я взяв Галю вже вагітну. Думав, буде доброю дружиною. А вона як була — тут він грубо вилаявся — так і залишилася.
— То хто мій батько? — приглушено запитав я.
Він дав мені хустку й пляшку води, я витерся. Гліб сів навпроти й промовив:
— Пробач, що вдарив. Ти мене дуже засмутив. Думаєш, у мене справ нема?
— То йди та й займайся ними, — буркнув я.
— Ваню… за паперами ти мій. І аліменти я плачу стабільно. Але якщо справу не виправиш — відмовлюся. Нехай саджають — яке мені діло, зрештою?
— А зараз?
— Що зараз?
— Ну, зараз… не посадять?
Він похитав головою.
— А Богдан?
— У Богдана є свій батько. У них заможна родина. Розберуться. Ти краще про своє життя подумай. Не розумію, що у вас у тюрмі — медБогдана відпустили під домашній арешт, а я вирішив, що час змінювати себе — і тепер працюю поруч із батьком, намагаючись бути гідним його прізвища.
