**СОЛОМИЙКА: ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ НЕПРИЙНЯТОЇ НЕВІСТКИ**
Коли Микола привів додому свою дівчину Соломію, у хаті повіла напруга. Батько, Іван Петрович, мовчки сидів у кутку — ні слова ні за, ні проти. Здавалося, його думка тут і не мала значення. А ось мати, Ганна Семенівна, навпаки — не пропускала жодної нагоди засипати Соломію питаннями. Дивилася на неї з прищуром, ніби намагалася розгледіти підступ, нещирість або просто «не те».
Соломія їй одразу не сподобалася. Невисока, непоказна, одягнена просто сміховинно — не наречена, а школярка. Косички лише підсилювали це враження. Де манікюр, макіяж, модний образ? Ні, не таку вона бачила для свого єдиного сина. Ось у сусідів донька Марічка — статна, яскрава, батько директор молокозаводу, мати — головний бухгалтер. І Марічка за Миколою давно захоплювалася. Ось кого варто брати за дружину, а не цю… сіру мишку.
Але Микола був непохитний. Він любив Соломійку до нестями. Коли мати відвела його убік і почала умовляти подумати про Марічку, він різко обірвав:
— Я Соломію люблю. Ми вже подали заяву. Годі, мамо, цих розмов.
Весілля відсвяткували тихо й скромно — так захотіла саме Соломія. Казала, краще гроші на життя залишити. Миколина мати була в лютості, вважала це ганьбою. Але син і тут став на бік дружини.
Молоді жили з батьками. Ганна Семенівна постійно докоряла невістці: то погано готує, то за сином не доглядає, то прибирає «аби як». Микола довго терпів, але одного разу сказав твердо:
— Переїжджаємо.
Орендували квартиру. Грошей не вистачало, було важко, але він працював на измор. Потім і взагалі задумав звести свій дім. А тут ще й Соломія пішла вчитися на вчительку — підтримки від неї було маловато. Все трималося на Миколиній наполегливості.
Соломія вчилася старанно, закінчила з червоним дипломом. Радісна, побігла до свекрухи — думала, може, та нарешті побачить, як вона старається. Але Ганна Семенівна лише буркнула:
— Мучиш ти мого сина. Не ту жінку обрав, Миколо. З Марічкою тобі було б легше.
Соломія пішла зі сльозами. Миколі скаржитися не стала. У її житті й так було чимало болю. Батько покинув їх, коли мати спилася. А мати, хоч і любила доньку, у запоях ставала страшною, чужою. Соломія голодувала, ховалася від гостей-алкоголіків. І лише любов до Миколі стала її порятунком.
Вони облаштували дім, народилися дітки. Спочатку вона працювала вчителькою, потім стала завучем. З’явилися два сини — Олесь і Тарасик. Свекруха онуків обожнювала. Няньчилася з радістю, але до Соломії ставилася так само холодно, майже вороже. Спілкувалися лише на рівні «привіт» — «бувай».
Сини виросли, вступили до льотного училища в іншому місті. Спочатку один, потім другий. Дім спорожнів. Іван Петрович помер — тихо, непомітно, як і жив. Ганна Семенівна залишилася сама, але навіть тепер не хотіла заходити до Соломії в гості. Внутрішній лід так і не розтанув.
Соломії виповнилося 45. На ювілей зібралися всі — сини з нареченими, друзі, сусіди. Навіть свекруха прийшла, хоча й сиділа осторонь. У розпалі веселощів Соломії раптом стало погано. Сіла, зблідла. Всі перелякалися.
Наступного дня вона пішла до лікаря. Повернулася з новиною, від якої сама остолбеніла: вона вагітна. Миколі розповіла ввечері. Він довго мовчав, потім сказав м’яко:
— Пізно вже нам, Соломійко. Треба позбутися. Люди ж сміятимуться…
Вона кивнула. Але всередині щось зламалося. Залишилася сама, стиснувшись від болю. І пішла вранці до свекрухи. Своєї матері вже не було, поговорити ні з ким. Думала: хоч почує від неї жорстоке слово — тоді легше вирішити…
Ганна Семенівна мовчала. Потім раптом розплакалася. Почала розповідати, як Микола народився слабким, як вона рятувала його ночами, як боялася втратити. Соломія мовчки слухала, а потім підійшла і обняла її — уперше. І сама розридалася, почала розповідати про дитинство, про матір у запоях, про страх і голод.
Вони плакали, мабуть, годину. Разом. Чужі, але в ту мить — такі рідні.
А ввечері свекруха прийшла до них додому. Без дзвінка, без попередження.
— Я не до тебе, Миколо. Я до Соломійки, — сказала вона.
Соломія розплакалася. Ніколи її так не називали — ні мати, ні свекруха.
Вони сіли за стіл. Ганна Семенівна взяла Соломію за руку:
— Навіть не думай позбуватися. Дитинку родимо. Встигнемо. Ти ще не стара. Це щастя. Не кожному воно дається. А Миколі я сама скажу.
Так і вирішили. І в призначений час у Соломії народилася донечка — ГаннусіГанна Семенівна, тримаючи онуку на руках, зітхнула: «Я так довго чекала, щоб побачити, якою гарною матір’ю ти стала, Соломійко», і в цю мить усі старі образи розтанули, як весняний сніг.
