**Щоденник Олесі:**
Колишній мій чоловік, а поки що ще офіційний — Андрій, родом не звідси. Колись його забрали на строкову службу до нашого міста. Відслужив — і залишився. Спочатку жив із дівчиною, з якою познайомився у війську. Та не склалося — розійшлися. Зняв хату, знайшов підробіток, а на рідних, що кликали його додому — матір, двох братів і сестру — так і не поглянув.
Ми з ним зустрілись сім років тому. Тоді я жила з літньою мамою — я пізня дитина, і залишити її саму не могла за жодних умов. Андрій погодився й переїхав до нас. Мама, втім, одразу відмовила йому в реєстрації. Так і жив у нас — без прописки.
Від першого шлюбу в мене є донька, Соломія, зараз їй дев’ять. Ми з Андрієм просто розписались — без весілля, без гостей. На той момент у нього були проблеми зі здоров’ям, він не працював, і святкувати не було ні грошей, ні сенсу. А я крутилася, іноді майже без вихідних — графік «два через два» швидко став «сім через нуль».
Андрій тим часом сидів вдома і робив ремонт. Ми з мамою давали йому гроші — з її пенсії та з моєї зарплати. Він клеїв шпалери, міняв плитку, двері, перекладав сантехніку. Натяжну стелю робили майстри, а решта — його руки. З мамою співжили мирно — без сварок. Він мешкав в одній кімнаті, мама — з онукою, а я, як заведено, на роботі.
Окрім зарплати, я отримую алімени від колишнього. Ці гроші йдуть лише на Соломію: їжа, одяг, школа, гуртки, трішки відкладаю на майбутнє — на житло чи навчання. Батько не жадібний, допомагає регулярно. Андрій же з донькою майже не спілкувався. Я й не наполягала — у неї є тато, який бере участь у її житті.
Спільних дітей у нас не було. Я не хотіла.
А тепер до суті.
Місяць тому Андрій — на той момент вже півроку як працював — зібрався кудись увечері. Я спитала:
— Куди?
— Сестра з племінником приїжджають. Треба зустріти.
Ну, думаю, зустріне — і поїдуть вони в готель чи до знайомих. Але не тут-то було. За годину він привів до нас білявку років сорока з підлітком. Жінка представилась:
— Мене звати Галина, це мій син Олег.
Андрій, ніби все нормально, запросив:
— Заходьте, влаштовуйтесь, — і пішов за валізами.
Я завмерла. Посадила «гостей» пити чай і пішла до Андрія на розбірки. Він спокійно заявив:
— Галю кинув чоловік, їй ніде жити. Я привів їх до нас.
— Чудово. А мене спитати не варто було? Це — квартира мами. Де вони спатимуть?
У нього вже був план: я з донькою переїжджаю до мами в кімнату, підліток — у кімнату Соломії, а «сестра» Галина — з ним. От так. Ми посварились. Я запропонувала логічне рішення — нехай мати з сином живуть разом, але Андрій стояв на своєму.
Мама була в шоці. Сказала прямо: максимум кілька днів. І нагадала йому:
— Ти забув, хто тут господиня? Хоча б запитав би.
На що він вибухнув:
— Я з цієї халупи конфетку зробив! Будете наїжджати — подам до суду, вимагатиму частку!
У мами підскочив тиск. Я ввязалась у сварку, але він лише погрожував:
— Хочеш — зараз шпалери здеру, плитку розіб’ю!
Ніч ми з Соломією провели у маминій кімнаті, а Андрій спав із «сестрою». Мене трясло від цього божевілля.
Вранці, поки він спав, я влізла у соцмережі. Зареєструвалась і знайшла його справжню сестру — за прізвищем, яке він колись згадував. Справжня Галина — брюнетка, 35 років, сину 14, а вся сторінка в статусах: «Кохання», «Щаслива сім’я»… То хто ж ця білявка?
Зрозуміло — коханка. І мені все стало ясно. Першим бажанням було влаштувати сцену, але я стрималась. Доньку відправила до школи, наказала після уроків йти до подружки й чекати мого дзвінка. З мамою ми зібрались і поїхали до юриста.
Там нас заспокоїли: поточний ремонт не дає права на частку. Отже, випхати можна. Після юриста — до поліції. Там тільки розвели руками: «Поки нічого не зламав — не прийдемо».
Я відправила маму додому, заїхала до суду, подала на розлучення. Потім почала телефонувати друзям. Кілька чоловіків погодились допомогти з «виселенням». Ввечері, після роботи.
Повернувшись, я заспокоїла маму. Весь день сиділи вдома, спочаток спостерігали за «Галиною» та її «сином». Хлопцю виявилось 17, він ніде не вчився, не працював. Я питала простодушні речі — про дитинство, школу, спільних родичів. Вони з Андрієм нервувались, плутались у свідченнях. Гидота. Але я терпіла.
А ввечері почався останній акт цього цирку.
Прийшли друзі. Андрія — за двері. «Галину» — за ним. Підлітка спокійно попросили вийти. Валізи — у під’їзд. Я, не втримавшись, дала «Галині» під зад. Андрій, вже за дверима, раптом почав каятись:
— Так, це ЛюА потім просто закрила двері й зрозуміла — іноді найкращий вихід із драми не сцена, а тиша.
