Я пишу ці рядки, ховаючись від сонця під старим каштаном. Так завжди роблю після обіду, коли спектне найбільше. Скам’ячка моя – перша біля корпусу, звідси видно весь двір. Сьогодні знову хтось приїхав. Дорогий джип, тоновані стекла, із салону виліз гарно одягнений чоловік у шкіряному піджаку.
“Виходь, мамо, приїхали”, – говорив він натягнуто веселим тоном, витягуючи з багажника валізи.
За ним повільно вийшла старенька. Маленька, зігнута, міцно стискала тростину.
“Синку, пошвидше, мені ще потрібно заїхати до офісу”, – кинув він, навіть не подивившись на неї.
“Мамо, давай швидше, у мене конференція о другій!” – сердито буркнув, зачиняючи двері.
Я посміхнувся. І знову те саме. Ще одна душа, кинута, як стара речовина.
Серце знову защеміло. Я шукаю в кишені таблетки. Таке вже було зі мною, коли Оксана, моя Оксанонька, пішла.
Спочатку був холод. Без неї. Дні зливались в один непримітний потік. Лише сусідка Олена Петрівна принесла борщу, а потім подзвонила синові.
“Тату, не беріть зайвого, у нас усе є. Поживете в гостьовій кімнаті”, – говорив син, складаючи мої речі.
“Лише рамку, Оксанину рамку”, – попросив я.
“Навіщо вона вам?” – зітхнув він.
Але даремно. Невістка Оля вже чекала коло кухні.
“Романе, ну як ти міг! У мене ж мамі тітки приїдуть через тиждень!” – шепотіла вона.
Я все чув.
“Синку, вона права. Їдьмо в будинок для літніх. Я підпишу довірчість на продаж хатки”, – сказав я.
Вона одразу повеселішала:
“Ось бачиш! А ти говорив – упертий. Ідіть сюди, Іване Петровичу, ми все вирішимо!”
Не хочу згадувати, як залишив рідні стіни. Тепер Оксанин портрет – моя єдина втіха.
А сьогодні – нова стара. Вона сиділа в коридорі на кріслі, м’яла в руках хустку.
“З новосіллям”, – сказав я. – Я Іван Петрович”.
“Марія… Василівна”, – прошепотіла вона.
“Самі вирішили чи…?” – запитав я.
“Звісно самі! Син у мене – великий начальник, онук у Києві вчиться. Усе добре”, – говорила вона, але очі брехали.
“Так, привіз, кинув, – подумав я. – А вона – «усе добре». Тільки серце матері може брехати, щоб захистити свою дитину”.
“Я тут ненадовго… Трохи поживу – і заберуть. Не можу я без них”, – голос їй тремтів.
Я пішов. Не міг дивитись.
Вранці сусід по палаті сказав:
“Новеньку вночі забрали. Серце”.
Я повернувся до стіни.
“Спокій тобі, Маріє Василівно”, – прошепотів я, хрестячись.
А за вікном світав новий день. Сонце обіцяло тепло, але в цьому світі старих людей стало на одну менше.
