Біля криниці…
Ганна Тарасівна, з важким поштовхом перекинула коромисло на плечі й пішла вузенькою стежкою, а залізо відер дзвеніло в ранковій тиші. Вода з криниці — чиста, крижана, прозора — була для неї ніби святинею. Хоч і минуло вже за сімдесят, але до цього джерела, у самий кінець села, вона ходила щодня. Уперта, міцна, вона й слухати не хотіла, коли невістка починала свої поради.
— Мамо, годі вже! Адже вода є й у дворі, й у хаті! Люди сміються. Вам не важко? — бурчала Оксана, закачуючи очі.
Та Ганна Тарасівна ніби не чула. З тою водою, що з крана, вона й варити не хотіла: «пахне трубами», — твердила. А кринична — інша. Джерельна. Жива. Спокушлива, як сльоза спогадів.
Вона зупинилася, поставила відра на землю, випросталась і на мить закрила очі. Вітерець шелестів листям молодої липи — хтось недавно посадив її біля криниці. Колись тут ріс старий дуб, розлогий і величний, під яким Ганна в молодості зустрічалася з Остапом.
Як же палали тоді її щоки, як билося серце, коли вона бігла до криниці! А він — високий, смаглявий, з чорними очима — стояв, спершись на криницю, і чекав її. Усі дівчата в селі заздрили. Особливо — Марта, її найближча подруга.
— Тільки спробуй підійти до нього, Марто, — попередила Галя, — я за нього душу віддам!
Але Марта дивилася з-під лоба й хмикала:
— Кажуть мені, він мій буде. Ворожка так сказала… Жартую я, жартую! — намагалася згладити.
Галя тоді махнула рукою. Та в серці вже засіла тривога. І на лихо — хвороба. Гарячка, вогонь у тілі. Лежала, немов лялька, і попросила Марту:
— Сходи до криниці. Скажи, щоб не чекав мене Остап. Скажи — хворію, зустрінемося завтра.
Марта тоді усміхнулася… так дивно. А потім зникла, залишивши за собою стук черевиків. Що вона наговорила Остапові — Галя так і не дізналася. Та коли прийшла до дуба наступного дня, побачила їх удвох.
Вони стояли поруч, а вона — з льодяним подихом — розвернулася й побігла геть. Сльози душили, серце рвалося назовні.
Через тиждень Галю засватав сусід — Іван. Тихій, скромний, завжди дивився на неї, як на диво.
— Присилай старост, Ваню, — гордо бросила вона, стискаючи в грудях біль. — Поки не передумала.
Марта потім приходила. Сльозами благала:
— Не було нічого між мною й Остапом. Галю, зупинись…
— Дісталося тобі, чого хотіла. І ти не будеш щаслива. Як і я. А тепер іди. Іди назавжди.
Весілля було, як похорони мрій. Батьки хвилювалися, а Іван… Іван зробив усе, щоб вона не пожалкувала.
Він і готував, і прасував, і за дітьми вночі вставав. Усі сусіди знали: золоті руки, добре серце. Але… любити його Галя так і не змогла. Жила з повагою, але без вогню.
Марта вийшла за Остапа. А він — не затримався. Після весілля відразу поїхав. Нібито будувати хату. Говорив, не хоче жити ні з батьками, ні у жониному домі. Насправді — втік. Втік від неї. То до Львова, то до Чернівців — лише б далі.
Зі Львова й прийшла звістка: Остапа вбили на лісозаготівлі. Колода придавила на смерть.
Хоронили усім селом. Галя не пішла. Не могла виставляти напоказ своє горе. Та ввечері прийшла одна — на свіжу могилу. Стояла, молилася. Не знала, про що. Лише плакала — тихо, довго, ніби не дихала весь цей час.
І раптом — чиясь рука на плечі. Озирнулася. Марта. У чорному. Мовчки зустрілися поглядами. І розійшлися, не сказавши ні слова.
Минуло багато років. Марта померла. Галя тепер часто ходила на кладовище. Там — чоловік, батьки… і та могила. Дві поруч.
Вона доглядала за ними. Витирала надгробки. Виривала бур’ян. І одного разу — знову зустріла Марту. Примарну, як присмерк.
— Усе ходиш до нього, так, Галю? Навіть тепер? — тихо запитала вона.
— Ти знала, він тебе кохав. Тільки тебе. Може, потішишся хоча б цим…
І тоді Галя раптом зрозуміла — вона все життя любила не Остапа. А те, що було з ним у мріях. Любила мрію. А поряд із нею весь цей час була людина — справжня. Вірна. Ніжна. Іван. Чоловік, друг, опора. А вона ховалася у своїх спогадах, мов у старому скрині, вишукуючи аромат минулого.
І не тримає вже зла на Марту. Все це — уже не важливо. Давно.
…Ганна Тарасівна підняла відра. Вдихнула запах чорнобривців. Вже в’януть… Треба буде зрізати — і на кладовище. Марта так любила їх. Цей пряний, гіркуватий аромат… як обіцянку чогось недосяжного.
Вже зі стежки гукнула:
— Ванечку! Ваню, я тобі дещо маю сказати!
— Що трапилося? — перелякано відгукнувся чоловік.
Вона усміхнулася і, притулившись до його грудей, прошепотіла:
— Я люблю тебе, Ваню…
І почервоніла, наче дівчинка. АІ він, не промовивши ні слова, знову пригорнув її до себе, а в його очах засяяло щось давно забуте — щастя без меж.
