Прогулянка по чужій вулиці
Сьогодні знову розсердилося небо. Вже кілька ночей поспіль воно гримить, гупає, ніби хтось зверху скидає величезні камені просто на землю. Я та матір прокинулися одночасно. Вона швидко загорнула мене в ковдру, притиснула до себе й повела у ванну кімнату.
Коли починається цей страхітливий гуркіт, ми завжди ховаємося там — у найменшій кімнаті нашої хати, поруч з відром і рушниками. Сіли на холодну підлогу. Мати шепотіла молитву. Я дивився на її губи — вони тремтіли, але вона продовжувала: щоб я, її маленький хлопчик, завжди був здоровий, щоб знову настав мир… щоб закінчилася війна.
Я не до кінця розумію, що таке війна. Але знаю одне — тато там. Де йде війна. І ще знаю, що саме через неї небо стало злим і шумним. Так мені казали хлопці з подвір’я. Тільки я їх давно не бачив — мати не дозволяє мені виходити на вулицю. Сама вона виходить лише раз на день — до крамниці. Купує лише хліб.
Я сидів, слухав її молитву. Мені стало трохи сумнo… і нудно. Згадав про Мишку — мого м’якого ведмедика. Він завжди допомагав мені, коли було страшно.
— Мамо, принеси мого Мишку, будь ласка, — попросив я.
Вона подивилася на мене, міцно обняла.
— Зараз?
— Так, хочу його обійняти. Він допоможе.
Мати завжди робила все, що я просив. Навіть дві пачки морозива за день — і то дозволяла. Вона кивнула, посміхнулася і сказала:
— Тільки не виходіть звідси, гаразд?
Я кивнув. І став чекати.
Минуло, мабуть, кілька хвилин. Раптом земля застогнала. Щось грюкнуло так сильно, що весь дім затрясся. По підлозі покотилася плитка, що відпала від стіни. Я злякався. Дуже сильно. Але мати сказала не виходити, і я залишився. Почав рахувати — від одиниці до ста. Хотів до двохсот, але забув, що йде далі. Мати обіцяла, що коли мені виповниться сім і я піду до школи, то я все вивчу. Я дуже чекаю того дня.
Почав рахувати знову, але мати не поверталася. Я став кликати її. Спочатку тихо, потім голосніше. Ніхто не відповідав. Тоді я, тремтячи, вийшов у коридор.
Пил висив у повітрі, наче густий туман. На підлозі — уламки. Все було не так, як раніше. Підійшов до кімнати, де ми зазвичай дивилися мультики. Там лежала стіна. Половина стелі теж обвалилася. Десь під завалом мав бути і Мишка… і, можливо, мати.
Я хотів закричати, але згадав: коли небо сердіться, кричати не можна.
Подумав, що мати злякалася і вибігла на вулицю. Напевно, вона чекає мене там. Я повинен знайти її.
Помітив, що її капці залишилися в коридорі. Значить, вона втекла боса. Я надів куртку і вийшов надвір.
На вулиці було темно і страшно. Холод проймав до кісток. Глянув навколо — і не впізнав свій район. Все було іншим. Один дім перетворився на купу каміння. В іншому не було стіни. Крамниця, де мати купувала хліб, стала чорною і мертвою.
«Можливо, уночі вулиця завжди така», — подумав я. «Або це все зробила війна…»
Якщо війна така зла і все руйнує — чому її ніхто не покарає? Чому дорослі її бояться і мовчать? Чому ніхто не поставить її до кутка?
Якби війна була поруч — я б сильно штовхнув її ногою. Я б крикнув: «Йди звідси, звідки прийшла! Ти зла і погана!» І вона б злякалася. Бо я — сильний.
Я йшов до нашої площі, де колись завжди літали голуби. Сьогодні їх не було. Підняв очі — і побачив: із неба падає зірка. Справжня. Яскрава. Не така, як інші. Вона наче летіла просто до мене.
Я знав: коли падає зірка — треба загадати бажання.
Став на коліна. Так, як робить мати, коли молиться. Заплющив очі.
— Нехай знайдеться мама. І Мишка теж. І нехай війна піде назавжди.
Більше я нічого не просив.
