Найкращий чоловік — той, якого нема
Марічка давно перестала вірити у дійсні казки. Після розлучки минуло шість років. Шість нескінченних зим, весонь, літ та осеней. Донька вже рік як вийшла заміж і поїхала до Львова, дзвонила рідко, а розмови зводилися до “мам, усе нормально”.
А хто питав про Марічину норму? Їй було всього сорок два — вік, коли жінка розквітає, вчиться знову дихати. Але кому цей розквіт потрібен, якщо стрічати його ні з ким?
Вона вміла все — готувала так, що пальчики оближеш, закручувала огірки з помідорами так, що сусіди аж позирали. Балкон був заставлений банками з консервацією, наче виставка її самотності. “Ну не гнити ж мені в чотирьох стінах, така гарна!” — жартувала вона подругам. А ті у відповідь: “Не гни! Шукай! Дивись, скільки хлопців навколо!”
І хтось із них прошепотів: «Сходи до шлюбного агентства. Там, кажуть, підбирають ідеально підходящих. Називається гарно — “Найкращий чоловік”».
Марічка скептично хмикнула: «Та ну, смішно. Ніби в магазині — вибирай, приміряй, повертай!» Але потім згадала про свої сорок два і про дідові годиннику на стіні, що цокали, як вічність. І пішла.
Її зустріла жінка у малиновому жакеті й окулярах у формі сердечок.
— У нас все серйозно, — посміхнулася вона. — Обираємо кандидатів, видаємо на тиждень. Хочеш — залишай, не підійшов — повертай.
— Як, прямо “видаєте”? — фыркнула Марічка.
— Так! Живе з вами. Відразу видно, ваш чи ні. Економимо час. Маніяків у нас нема, перевірка сувора.
Марічка несподівано для себе запалилася. Вони обрали п’ятьох. Оплатила. Перший мав прийти вже сьогодні ввечері.
Вона дістала із шафи свою зелену сукню — “колір надії”, як казала мама. Наділа сережки з фіанітами, що зберігалися в старій коробочці від духов. У серці билося щось між хвилюванням і страхом.
Дзень! — дзвінок. Марічка заглянула у вічко. Троянди. Величезний букет. Серце затремтіло. Відчинила двері. Чоловік був гарний, як на фото, у костюмі, з впевненою усмішкою. Сіли за стіл, їжа готова — салати, м’ясо, торт…
Він спробував салат — поморщився:
— Пересолено.
М’ясо —
— Жорстке.
Вино —
— Якась дешевка?
А потім устав, пройшовся квартирою й, оглядаючи все з виглядом критика:
— Меблі простенькі. Кухню треба переробляти.
Марічка взяла букет і спокійно простіВона закрила двері, глянула на свій балкон, заставлений соліннями, усміхнулась і зрозуміла, що найкраще життя — це те, де вона сама собі господиня.
