Найкращий чоловік – той, якого немає
Марія давно перестала вірити в дива. Після розлучення минуло шість років. Шість нескінченних зим, весень, літ та осеней. Донька вже рік як вийшла заміж і поїхала до Львова, дзвонила рідко, та й розмови зводилися до “мам, усе нормально”.
А Мар’їної нормальності ніхто не питав. Їй було всього сорок два – вік, коли жінка розквітає, вчиться знову дихати. Та кому цей розквіт потрібен, коли зустрічати його ні з ким?
Вона вміла все – смачно готувала, закручувала огірки з помідорами так, що сусіди слинули. Балкон був заставлений банками з консервацією, ніби виставка її самотності. “Ну що, мені гнити в чотирьох стінах, така гарна?” – жартувала вона подругам. А ті у відповідь: “Не гни! Шукай! Дивись, скільки чоловіків навколо!”
І хтось із них прошепотів: «Сходи до шлюбного агентства. Там, кажуть, підбирають ідеально підходящих. Називається гарно – “Найкращий чоловік”».
Марія скептично фуркнула: «Та це ж смішно. Немов у магазині – обирай, приміряй, повертай!» Але потім згадала про свої сорок два і про дідові годинники на стіні, що цокали, немов вічність. І пішла.
Її зустріла жінка у вишневому піджаку та окулярах у формі сердечок.
— У нас усе серйозно, – усміхнулася та. – Обираємо кандидатів, видаємо на тиждень. Хочеш – залишай, не підійшов – повертай.
— Що, прямо “видаєте”? – хмикнула Марія.
— Так! Мешкає з тобою. Одразу видно, твій він чи ні. Економимо час. Маніяків у нас нема, перевірка сувора.
Марія несподівано для себе запалилася. Вони обрали п’ятьох. Оплатила. Перший мав прийти вже сьогодні ввечері.
Вона дістала із шафи своє блакитне плаття – “колір надії”, як казала мама. Наділа сережки з фіанітами, що зберігалися у старій коробочці від парфумів. У серці било щось між хвилюванням і страхом.
Дзень! – дзвінок. Марія заглянула у вічко. Троянди. Величезний букет. Серце затремтіло. Відчинила двері. Чоловік був гарний, як на фото, у костюмі, з впевненою усмішкою. Сіли за стіл, їжа готова – салати, м’ясо, торт…
Він спробував салат – поморщився:
— Засолено.
М’ясо –
— Жорстке.
Вино –
— Що за дешевка?
А потім підвівся, пройшовся квартирою й, оглядаючи все з виглядом критика:
— Обстановка простесенька. Кухню треба переробити.
Марія взяла букет і спокійно простягнула:
— Я троянди не люблю. Усього доброго.
Тієї ночі вона трохи поплакала. Було прикро. Але попереду залишалися ще четверо.
Наступного вечора з’явився другий. Від нього пахло горілкою.
— Вже почав святкувати знайомство? – обережно запитала Марія.
— Та годі тобі! Давай телик вмикай, матч же!
— У себе вдома подивишся, – сухо відповіла вона і зачинила за ним двері.
Третій прийшов через день. Не красеня, у брудних черевиках і зношеній куртці. У Марії виникло бажання відразу його випроводити, але вона вирішила нагодувати – з чемності.
Він їв швидко, із задоволенням. Хвалив кожну страву. А коли спробував соління, скрикнув:
— Це ж шедевр, жінко! Я так у житті не їв!
Дзвін дідових годинників привернув його увагу.
— Що за скрегіт?
Незабаром він вже стояв на табуретці з викруткою. За п’ятнадцять хвилин годинники цокали ідеально. Марія дивилася на нього й думала: “Ось воно. Моя людина. Хоч і не красеня – зате з руками. Третій кандидат – щасливе число”.
Ввечері вона вийшла з ванної, у улюбленій білизні з трояндами. А він… уже спав. У одязі. На боці. Хропів. Як трактор у мороз.
Марія боролася з цим хропінням всю ніч – подушками, перевертанням, тихими прокльонами. Не спала жодної хвилини. Вранці –
— Ну що, я ввечері вже з речами?
— Ні. Пробач. Ти хороший… але ні.
Четвертий був ніби із радянського кіно – борода, гітара, вільний погляд. Запалив прямо на кухні, струснув попіл у квітку.
— Я відразу скажу: люблю волю. Не дзвони мені сто разів, не питай, де я, коли повернуся. І взагалі – люблю жінок.
— А ще й по бабах, так? – уточнила Марія.
— А чого ні? Чоловік я чи де?
Після його відходу Марія провітрювала кухню весь вечір. Голова боліла, немов після бодуну. Здавалося, із неї викачали життя. Навіть посуд мити не стала. Спала, ніби убита.
Вранці сонце. Тиша. Жодних кроків, голосу, запахів чужого тіла. Лише Марія, чашка кави й горобці за вікном.
— Як же добре самій…
І тут задзвонив телефон:
— Маріє Петрівно! Це агентство “Найкращий чоловік”. Сьогодні до вас мав прийти п’ятий кандидат. Повірте, цей точно ваш!
— Можете викреслювати! – гукнула вона в трубку. – Видаляйте із бази! Найкращий чоловік – це той, якого немає!
І з таким полегшенням, із щирим щасливим сміІ нарешті вона зрозуміла, що найкраща любов – це любов до самої себе.
