Сон про чужий світ
Сьогодні небо знову насупилось. Вже кілька ночей воно гримало й гасало, ніби хтось згори скидав каміння на землю. Я та матуся прокинулись одночасно. Вона швидко загорнула мене в ковдру, притиснула до себе й повела в ванну.
Коли починається цей жахливий гуркіт, ми завжди ховаємось там — у найменшій кімнаті нашої хати, біля відра й рушників. Сіли на холодну підлогу. Мама шепотіла молитву. Я дивився на її губи — вони тремтіли, але вона продовжувала: щоб я, її малий хлопчисько, був здорійший, щоб настав мир… щоб скінчилась війна.
Я не зовсім розумію, що таке війна. Але знаю: тато там. Там, де вона йде. І ще знаю, що саме через неї небо стало злим та шумним. Так казали хлопці з двору. Хоча я їх давно не бачив — мама не пускає мене на вулицю. Сама виходить лише раз на день — до крамниці. Купує лише хліб.
Я сидів, слухав її молитву. Мені стало трохи сумно… і нудно. Згадав про Мишку — м’якого ведмедика. Він завжди допомагав, коли було страшно.
— Мамо, принеси Мишку, будь ласка, — попросив я.
Вона подивилась на мене, міцніше обійняла.
— Зараз?
— Так, хочу його обійняти. Він допоможе.
Мама завжди робила все, що я просив. Навіть дві порції морозива за день — і то дозволяла. Вона кивнула, усміхнулась і сказала:
— Тільки не виходь звідси, гаразд?
Я пообіцяв. І став чекати.
Минуло, мабуть, кілька хвилин. Раптом земля застогнала. Щось гримнуло так, що аж хата здригнулась. По підлозі покотилась кахля, що відпала від стіни. Мені стало дуже страшно. Але мама казала не виходити, то я й залишився. Почав рахувати — від одного до ста. Хотів до двохсот, але забув, що йде після ста. Мама обіцяла, що коли мені виповниться сім, і я піду до школи, то навчусь. Я дуже чекаю того дня.
Почав рахувати знову, але мама не поверталась. Я став кликати її. Спочатку тихо, потім голосніше. Ніхто не відповідав. Тоді я, тремтячи, вийшов у коридор.
Пил висив у повітрі, ніби густий туман. На підлозі — уламки. Все було не так, як раніше. Підійшов до кімнати, де ми колись дивились мультики. Там лежала стіна. Половина стелі теж обвалилась. Десь під завалом мав бути й Мишко… а може, й мама.
Я хотів крикнути, але згадав: коли небо сердиться, кричати не можна.
Подумав, що мама злякалась і вибігла надвір. Напевно, чекає мене там. Треба її знайти.
Помітив, що її капці лишились у коридорі. Значить, бігла боса. Я натягнув куртку й вийшов на вулицю.
Надворі було темно й лячно. Холод пронизував до кісток. Озирнувся — і не впізнав свій район. Все було іншим. Один дім перетворився на купу каміння. В іншого не було стіни. Крамниця, де мама купувала хліб, стала чорною й мертвою.
— Може, уночі вулиця завжди така, — подумав я. — Або це все зробила війна…
Якщо вона така зла й руйнує все — чому її ніхто не покарає? Чому дорослі мовчать і бояться? Чому ніхто не поставить її до кутка?
Якби війна була поруч — я би сильно штовхнув її ногою. Крикнув би: «Іди звідки прийшла! Ти зла й гидота!» І вона б злякалась. Бо я — сильний.
Ішов до нашої площі, де колись гуляли голуби. Сьогодні їх не було. Підвів очі — і побачив: з неба падає зірка. Справжня. Яскрава. Не така, як інші. Ніби летіла просто до мене.
Я знав: коли зірка падає — треба загадати бажання.
Став на коліна. Так, як робить мама, коли молиться. Заплющив очі.
— Нехай знайдеться мама. І Мишко теж. І нехай війна піде назавжди.
Більше нічого не просив.
