Ми кинулись з Олегом у шлюб трохи більше року тому. До цього зустрічались майже три роки, і, здавалось, знали одне одного до дрібниць. Але виявилось, що справжнє випробування — це не признання під місяцем, а спільне побутове життя. Раніше ми жили окремо: я — у Львові, він — у батьків на околиці. Я принципово була проти спільного проживання до весілля. Мені здавалось, якщо людина кохає — він почекає. Олег почекав. Але, на жаль, терпіння на більше в нього не вистачило.
Як тільки ми почали жити разом, романтика розвіялась. Залишились лише рахунки, прибирання та нескінченні претензії. І найболючіше — не тільки від чоловіка, а й від його мами.
Олег гарячий, упертий і, як виявилось, досить старомодний. Для нього жінка має не просто працювати, а бути втіленням багаторукої богині: і борщ зварити, і підлогу вимити, і білизну перепрасувати, і при цьому усміхатись, як на рекламній листівці.
Я намагалась пояснити, що ми живемо у ХХІ столітті, що в мене теж є робота, втома, хвороби. Я не можу перетворюватись на домогосподарку після восьми годин за комп’ютером. Він не слухав. Для нього було очевидно: прибирання — це жіноча обов’язковість, як і кухня.
Перші місяці я намагалась мовчати. Терпіла, вірила, що це просто звикання. Робила прибирання, як могла, готувала, іноді замовляла їжу, якщо не встигала. Але одного разу Олег прийшов з роботи, похмурий як хмара, сів на кухні і, навіть не дивлячись у вічі, сказав:
— Ми з мамою подумали… і дійшли висновку, що господарка з тебе ніяка. Ти не стараєшся. Треба частіше прибирати й готувати нормально. Як вона.
Я оніміла. Не просто він незадоволений — він порадився з матір’ю, обговорив мене з нею, і вони винесли вирок. Я, мовляв, не підходжу. Не відповідаю. Погано справляюсь.
А нічого, що я вкладаю половину сімейного бюджету? Що я працюю на знос і теж хочу приходити до чистого дому, де мене не чіпляють, а чекають з теплою вечерею — але не від мене, а для мене?
Він скаржиться, що в мене все «не як у мами». Звичайно, не як. У його мами — пенсія, вільний день, жодних дедлайнів і робочих дзвінків. Я ж живу в режимі вічної поспішанини. Але я стараюсь. Вчора, наприклад, стояла біля плити дві години, а він сказав, що в котлет «скорінка не така, як треба».
Він, до речі, не поспішає робити те, що входить у його обов’язки. Лампочка в коридорі не горить уже третій тиждень. Унітаз тече — і нічого. Але ж, за його логікою, це «дрібниці». А от якщо в кімнаті пил — це вже катастрофа.
Я одного разу не витримала і запропонувала йому компроміс: я кидаю роботу і стаю ідеальною домогосподаркою. Готую, прибираю, прасую сорочки. Тільки нехай він тоді бере на себе всі витрати.
На що він відповів:
— А з чого це я маю тебе просто так утримувати?
Тобто, він хоче ідеальну дружину — але без вкладень. Щоб працювала, прибирала, готувала, усміхалась і ще була вдячна за право жити поруч з ним. А якщо ні — значить, розлучення. Він, бачите, не бачить іншого виходу.
А я не бачу сенсу продовжувати ці стосунки. Любов — не рівносильна рабству. Я готова на компроміси, але не на самознищення. Я не його домробітниця, не безкоштовна кухарка, і точно не об’єкт для спільних обговорень з матір’ю. Я — жінка. І я заслуговую поваги. А не догани від чоловіка, який досі не подорослішав.
