У маленькому містечку Моршин, де старі каштани кидали тіні на вузькі провулки, Богдан з досадою думав: «Ну годі, ну хоч би не плакала!»
Вони під’їхали до дому. Оксана, його дружина, сиділа в машині, важко спираючись на двері. Богдан закатив очі: «Ось ще, тепер їй двері відкривати». Але вона вже вилазила сама. Він рвонув ручку, ледве не збивши її з ніг.
— Обережніше, мішко! — буркнув він, проводжаючи її до квартири.
Заніс пакети, кинув їх біля порога, дочекався, поки Оксана, кульгаючи, дійде до кімнати, і кинув:
— Я пізно.
Розвернувся і пішов. Завів машину й поїхав безцільно крутити містом, щоб заглушити досаду. Йому потрібен був відпочинок. Набрав другу з роботи, Віктору. Той запросив до себе — грати в нову гру. Богдан приїхав.
Слово за слово, за пивом, розмова стала особистою. Богдан викладав усе: як згасла пристрасть, як побут засмоктав, як Оксана «довбає, виїдаючи мозок ложкою». Розповів про Марічку з відділу продажів — молоду, легку, завжди з усмішкою. Вона то плечем торкнеться, то жарт підхопить. З нею забуваєш про проблеми.
Оксана
— Чому ми не їдемо у відпустку у липні? — запитала я, коли ми їхали додому.
Богдан вибухнув. Закричав, вдарив по керму. Його обличчя перекривилося від злості. Я відвернулася до вікна, сльози пішли самі. Що я зробила не так? Просто запитала! Останнім часом він став нервозним, зірваним.
Подруга Наталка натякнула: «Може, у нього хто є?» Розповіла про свого чоловіка, Петра. Той теж змінився, коли з’явилась «одна на роботі». Молода, почала закидати погляди, і Петро «поплив» — став модно вдягатися, сипати молодіжними словечками: «крьонж», «рофл». Наталці мало не соромно було, коли Петро перед друзями сина почав нести дурниці з цими «ха-ха» та «гі-гі». Синові теж було ніяково.
У підсумку Наталка не витримала. Влаштувала скандал, зібрала Петру валізу й відправила «на перевиховання» до його матері. Подзвонила свекрусі, пожартувала, що повертає «підлітка». Та з гумором відповіла: «Вези до дитбудинку, такий нам не потрібен. Або до жовтого будинку». Потім Петрові так дісталося від матері, що він миттю «просвітлів», став колишнім. Наталці полегшало.
З Богданом так не вийде. Він інший. І я відчуваю — поки нікого немає. Але щось не так.
Богдан
Я сидів у Віктора, а думки крутилися навколо Оксани. Що з нею стало? Куди поділася та легкість? Вона вічно у клопотах, причепилася з цим відпусткою… Згадав Марічку — її дзвінкий сміх, як вона реготала над моїми жартами сьогодні в кафе після роботи.
І тут подзвонила Оксана. Попросила забрати її з роботи й заїхати в магазин. Усе настрій — коту під хвіст. Марічка так подивилася, коли я сказав, що треба йти. А Оксана! Хто її просив тягтися на роботу з хворою ногою? Підвернула щиколотку, нога опухла, сиділа б вдома! Але ні, без неї там «не впораються».
Я крутив телефон, думаючи, подзвонити чи ні Марічці. Набрав… І тут Віктор:
— Ти чого такий? Марічці дзвониш?
Я скинув виклик, стало ніяково.
— Піду я, Віть, — пробурчав я.
— У мене теж була така «Марічка». Звали Тетяна, — почав він. — Через неї сім’ю зруйнував. Доньку тепер лише у вихідні бачу. Дружина вийшла заміж, щаслива ніби. Я теж був щасливим, Бодь. Але недовго. Не те прийняв за щастя. А коли зрозумів — пізно. Живу один, в іграшки граю. Благав у дружини прощення, але вона сказала: «Пробачила, але жити зі зрадником не можу». Поставив себе на її місце — і зрозумів: я б теж не зміг.
Віктор замовк, а я відчув, як усе всередині стислося.
— Подумай, перш ніж дзвонити, — додав він.
Я попрощався й пішов. Телефон задзвонив. Думав, Оксана, але ні — Марічка.
— Ало, ти дзвонив? — заспівала вона.
— Ні, випадково, — буркнув я.
— А може, заскочиш? Зовсім випадково, повз магазин. Я люблю біле напівсолодке…
Мені стало бридко. Від неї, від себе. Я скинув виклик. Вона дзвонила знову й знову. Я скидав, сидячи в машині. Марічка залишила голосове: звинувачувала у боягузтві, називала дитиною. Я не відповів, видалив її номер і заблокував.
Повернувся додому. Пакети так і стояли біля порога. Оксана сиділа у темряві біля столу, дивлячись у вікно. Я сів навпроти.
— Ось… — покликав я.
Вона обернулася. Обличчя спухло від сліз. Серце заболіло.
— Ось, треба поговорити, — почав я, плутаючись у словах.
Я говорив безладВін взяв її за руку, і вони мовчки зрозуміли одне одного — любов не зникає, вона просто інколи потребує часу, щоб знову розквітнути.
