Сестра чоловіка вирішила, що ми зобов’язані пестити її дітей — і тільки ми
Я вийшла заміж за Тараса майже вісім років тому. Людина добра, чуйна, сердечна до болю. Лише одна проблема — у нього є сестра. Оксана. Жінка з невичерпною фантазією та неймовірною вмінням перетворювати будь-яку фразу на завуальований натяк… на дорогий подарунок.
Вона ніколи не говорила прямо. Її слова завжди звучали як невинні роздуми:
— А діти так хочуть на той новий мультик, але квитки зараз дуже дорогі, — казала вона зі зітханням. І мій Тарас, ледве почувши це, миттєво купував квитки, сам водив племінників у кіно та ще й годував їх комбо з попкорном.
— Яка чудова погода, — продовжувала Оксана, — а ви все вдома. Так би покататися на атракціонах! — І вгадайте, хто їхав з її дітьми на каруселі? Звичайно, ми. І все — за наші гроші.
Я не ловлю натяків. І не хочу. Я люблю прямоту. Якщо тобі щось потрібно — скажи. Попроси. Поясни. А не крути, ніби ти сама нічого не хотіла.
А ось Тарас завжди швидко реагував на її “натяки”. Він обожнював племінників до непритомності. Але те, як він їх пестив — це вже було занадто. Велосипеди, гаджети, розваги — все це стало звичкою. Оксана лише підморгне, і чоловік уже біжить виконувати.
Нещодавно був День ангела у Максимка — сина Оксани. Ми до того вже подарували йому розкішний велосипед, який коштував чималих грошей. Я була впевнена, що цього цілком достатньо. Але, як виявилося, для Оксани “велик” — це так, дрібниці. На її думку, дитина терміново має поїхати до Європи. Причому не сама — з нею, звичайно. Хлопчикові ж не можна самому!
Мовою Оксани це звучало так:
— Максим так мріє побачити Відень. Аж очі світяться…
Тарас тоді привіз племіннику замість путівки — торт і набір декоративних подушечок з літерами його імені. Я того дня працювала, а чоловік поїхав сам. І це, як ви здогадуєтеся, було як відро води на голову сестри.
Але Оксана не здалася. Її запити зростали рік у рік. Чоловікові це, наче б то, не заважало. У нас не було своїх дітей, і він віддавався племінникам цілком. Можливо, навіть тому, що батьківської енергії йому було нікуди діти.
І ось — довгоочікувана звістка: я вагітна. Повідомила чоловіка — він плакав від щастя, цілував живіт, не вірив. Він мріяв про це роками. А потім прийшла Оксана…
І знову — з проханням. Цього разу про поїздку до Кракова на першотравневі свята. І, звичайно, з дітьми. Чоловік відмовив, вперше. Сказав, що скоро стане батьком і тепер усі ресурси — на сім’ю. Тоді сестра вибухнула.
Наступного дня вона подзвонила мені. Кричала. Звинувачувала.
— Як ти посміла?! Це ти все спеціально, щоб відібрати у моїх дітей єдиного чоловіка, який про них дбав!
Я мовчазно поклала слухавку.
А потім — нова сцена. Племінники підстерегли Тараса біля офісу. Протягнули саморобні листівки.
“Дядьку, будь ласка, не кидай нас…”
“Навіщо тобі свої діти, якщо в тебе вже є ми?..”
Хтось явно допомагав їм складати текст. І цей “хтось” був передбачуваний.
Тарас прийшов додому, сів на диван, подивився на листівки… і ніби щось усередині нього клацнуло.
— Я просто дурень, — сказав він. — Скільки років я це терпів? Ці “зламана мікрохвильовка”, “нема грошей на куртку”, “тато втік — дядьку, допоможи”. Вона постійно використовувала дітей, щоб мною маніпулювати. А я — вірив. Дурень.
І раптом він дістав блокнот. Почав записувати все, що згадував: велосипеди, телефони, табори, поїздки, техніку, куртки, квитки в театри. Підсумок — кругла сума.
А потім — фінал. Фінал по-оксаниному.
Вона прийшла до нас додому. Стояла в передпокої, ніби господиня, і сказала:
— Раз ви скоро матимете свою дитину, може, зробиш останню добру справу? Подаруєш нам авто. Не нове, я ж не нахабна. Просто щоб дітей возити…
Тарас без слів простягнув їй блокнот.
— Ось сума. За все, що ти отримала. Поверни. У тебе півроку. Потім — до суду.
Вона вилетіла за двері, грюкнувши так, що з полиці впав віник.
Після цього почався шквал повідомлень. Подруги Оксани атакували мої соцмережі. ПиА потім настала тиша, і ми нарешті почали жити для себе та нашої майбутньої дитини, знаючи, що більше ніхто не зможе стати між нами.
