**Щоденниковий запис**
Маму мого чоловіка звуть Галина Миколаївна. Від першої ж зустрічі вона здалася мені жінкою з характером — і я не помилилася. Ця жінка з самого початку сприймала мене не як рідну, а як нахабну захопичку, яка відібрала в неї єдиного синочка. Я сподівалася, що це лише ревнощі, що з часом вона заспокоїться, але навіть уявити не могла, що одного дня вона почне боротьбу не лише зі мною… а й з власним онуком.
Після знайомства з нашими батьками моя мати прошепотіла мені з тривогою в голосі:
— Від’їдьте кудись подалі, тоді, може, житимете спокійно. Поки вона поряд — вам миру не буде.
На жаль, вона мала рацію.
Ми жили в квартирі, яку чоловік — Олексій — успадкував від бабусі. А будинок цей був за десять хвилин ходи від помешкання свекрухи. Отже, вона фактично жила з нами. Могла з’явитися о сьомій ранку у вихідний — «спекла пиріжки, треба ж сина пригостити». Могла завітати опівночі — «щось серце закололо, стало тривожно». Бувало, йду з роботи — а вона вже сидить на лавці біля під’їзду, чекає, щоб пройтися з нами до дверей.
Я довго терпіла. Стискала зуби, посміхалася, як навчили. Але одного разу сказала Олексію:
— Коханий, так більше не може бути. Мені важко, у нас немає ні особистого простору, ні спокою. Поговори з нею.
Він поговорив. Я зрозуміла це наступного дня, коли пролунав дзвінок — у трубці ридання й фраза, яку я запам’ятаю назавжди:
— Безсердечна! Хочеш відібрати у матері сина!
Після цього Галина Миколаївна змінила тактику. Більше не приходила без запрошення — тепер вона кликала Олексія до себе. Постійно. То тиск підскочив, то серце боляче, то просто нудьгує. Або спекла його «улюблений пиріг» — ну як відмовити? Чоловік ішов із почуттям провини, повертався через годину, а то й пізніше.
Моя мати казала, що тут два виходи — або розлучення, або терпіти. Я вибрала терпіти. Закрила очі, ніби стала невидимою. Доки не завагітніла.
І тут Олексій немов прокинувся. Турбота, увага, ніжність — він став ідеальним чоловіком. Але чим щасливішою була я, тим похмурішою ставала свекруха. І я почала відчувати — вона ревнує не лише до мене, а й… до дитини.
У день виписки з пологового Олексій ледь не запізнився. Його мати подзвонила рано-вранці в паніці — їй «погано», «серце забилося», «мабуть, помираю». Замість лікаря вона викликала сина. Він помчав до неї, викликав «швидку», а ті лише знизали плечима: тиск трохи піднявся, але в цілому все гаразд. Він прибіг до пологового останнім, збентежений і з розкуйовдженим волоссям. Я вже тоді все зрозуміла.
Коли ми привезли малюка додому, свекруха приїхала — подивитися на онука. Але вся її увага була не на дитині. Вона ходила квартирою, скаржилася на самотність, твердила, як їй важко, й вимагала, щоб Олексій «частіше навідував матір, а не сидів тут замкненим». Навіть її рідна сестра не витримала й сказала:
— Галю, ти зовсім уже? Тут немовля, тут свято. А ти що робишВона так і не зрозуміла, що любов — не боротьба за увагу, а вміння ділитися нею без умов.
