Стaлося мені зустріти колишню через тридцять років, у продуктовому магазині біля каси. Викладаю свій кефір, ковбасу та сигарети. Касирка швидко вітається, навіть не піднімаючи очей, буркоче: “Це все?” — і відкидає фарбоване чубчико. Знайомий жест. Мабуть, я б просто пішов, коли б не глянув на бейджик, який носять усі продавці. Мар’яна Шевченко.
— Маня, це ти?
Вона нарешті підводить до мене погляд:
— Так… А що?.. Боже! Олеженько?
— Ну я, так. Не очікував тебе так зустріти.
…Літо 1988 року. Ми з Манею йдемо Києвом, неділя. Вона в короткій чорній спідниці, тонка, мов тростина. У неї гарні ноги, трохи розкута хода й вічна легка усмішка. Вона ніби вислизає від мене, а я намагаюся впіймати. Маня принадлива, чоловіки озираються. А я і пишаюся, що зі мною така дівчина, і злюся, бо вона навіть не дає себе обійняти.
Розповідаю, що мрію стати журналістом, вона сміється:
— На мою думку, це нудно. А от я буду співачкою. Точно.
Нам по двадцять. Маня закінчує музичне училище, фортепіано. Але зараз літо, партій немає, тому в неї довгі нігті з червоним лаком. Ці руки й ці нігті теж зводять мене з розуму.
Маня різко каже:
— Я хочу їсти! Он кафе!
У мене в кишені всього червінець. Я планував прожити на нього тиждень, мама перед від’їздом залишила. А це кафе коштує хто зна скільки, здається, воно кооперативне, розоришся. Але роблю безтурботне обличчя: звісно, підемо! А сам думаю: лиш би вистачило, лиш би вистачило…
В кафе Маня замовила піцу й шампанське. Ми випили, мені вже було все одно, лиш би забрати її до себе вночі. Але тут заграла “ВІА Гра”. Маня схопилась і почала танцювати одна, пристрасно й безтурботно. Всі товстопузи навколо витріщились на неї, забувши про горілку з закускою. А Маня ще підспівувала: *”Вище, вище, вище ніж хмари…”* Здавалося, вона відчувала себе зіркою.
Грошей у мене ледь вистачило, але Маня байдуже кинула гривню на стіл:
— Та годі, гуляємо! Що далі?
І ми пішли до мене. Здається, це була найдовша й найкраща ніч у моєму житті. Вища аеробіка для двох. *”Вище, вище…”* — дзвеніло в моїй щасливій п’яній голові.
А через три місяці, восени, ми розійшлися. Маня мене кинула:
— Слухай, я зустріла хлопця, дуже класного, вибач. І він сказав, що знайомить мене з потрібною людиною на студії звукозапису. Я хочу записати альбом, я вже навіть назву придумала — “Щастя моє”.
— Дурна назва, — відповів я.
І пішов. Мені хотілося завити. Хотілося якось жахливо їй помститися. І шалено хотілося знову затягнути її на ніч. Стільки емоцій у голові молодого дурня.
Тепер минуло тридцять років. Боже мій, тридцять. Переді мною сиділа товстіша Маня, касирка Маня у супермаркеті.
— А пам’ятаєш, як ти хотіла стати співачкою? — усміхнувся я.
Маня нервово посміхнулася:
— Усі ми чогось хотіли… Але я знаю, що ти став журналістом. Іноді тебе читаю, молодець.
Я вийшов із магазину. Думав про Маню. Що ж, можна сказати, я помстився, хоч і через тридцять років. Я навіть навмисно не взяв решти. Як би смішно не було, там були саме десять гривень. Монеткою. Тільки тепер це вже не ті десять, не на шампанське в радянському кафе. Музика згасла, Маня потовстіла, її життя завершується біля каси під сурмит сканера. Нудьга.
А через пару днів я зайшов у той самий магазин. Чесно кажучи, буваю там рідко, але зайшов. З незрозумілою метою.
Вона знову була там. Побачила мене, зраділа:
— Ти ж куриш? Ходімо! Я попрошу Наталку посидіти на касі.
Маня накинула куртку, ми закурили. Вона сказала:
— Слухай, я тоді була дурною, вибач…
— Маню, це вже не має значення. Тридцять років минуло. У мене третій шлюб, троє дітей.
І Маня усміхнулася — як тоді:
— Я раптом зрозуміла. Ти ж мене жалієш, так? Думаєш — от нещасна тітка, мріяла стати зіркою, а тепер на касі, зважує картоплю.
— Ну, не зовсім…
— Я бачу. Жалієш. Пам’ятаєш, я хотіла назвати альбом “Щастя моє”? Розумієш, це не дурниця. Я б і зараз так назвала. Просто наше щастя дуже змінюється, уявлення про нього. Вже двадцять п’ять років я заміжем за дуже хорошою людиною, Димком. Так, він простий, у нього немає музичного слуху, він хропить уночі. Але він класний автослюсар, склав піч у нас на дачі, він взагалі вміє все. У нас доросла дочка, красуня. Їй ужА вона додала, розсміявшись: “Знаєш, інколи дивлюсь на свою маленьку Риту й думаю — ось воно, моє справжнє ‘Щастя моє’.”
