— Відчепись від мене! Я жодного разу не обіцяв на тобі женитися! Та й взагалі, звідки я знаю, чий це дитина? Може, й не моя зовсім! Тому гуляй собі сама, а я піду! — так казав Віктор-командировочник збентеженій Валентині. А вона стояла й не вірила ні вухам, ні очам. Невже це той самий Віктор, який клявся їй у коханні й носив на руках? Той самий Вітько, що називав її Валюсенькою й обіцяв манну небесну? Перед нею був злегка розгублений, а через те й сердитий, абсолютно чужий чоловік…
Поплакала Валюсенька тиждень, махнула Вітькові наостанок рукою, але через свій вік — тридцять п’ять років, непривабливість, а отже, й мізерні шанси знайти жіночу долю, вирішила народжувати…
Народила Валя вчасно голосну дівчинку. Назвала Олеся. Дитина росла тихою, без проблем і не завдавала матері клопотів. Наче розуміла: хоч кричи, хоч ні — нічого не зміниться… Валя ставилася до доньки непогано, але справжньої материнської любові в неї не було — годувала, вдягала, купувала іграшки. Та щоб зайвий раз пригорнути, погуляти — ні. Цього не було. Маленька Олесенька часто простягала рученята до мами, а та відштовхувала її. То вона зайнята, то справи, то втомилася, то голова болить. Мабуть, материнський інстинкт так і не прокинувся…
Коли Олесеньці виповнилося сім років, сталося неймовірне — Валя познайомилася з чоловіком. Та ще й привела його додому! Усе село тільки й говорило про це! От легковажна жінка ця Валька! Чоловік несерйозний, не місцевий, постійної роботи немає, живе невідомо де! Може, взагалі шахрай… Ото справи! Валя працювала у сільпо, а він підрядився розвантажувати машини з товаром. Ось так і почався їхній роман. А незабаром Валя й нового «нареченого» до себе забрала. Сусіди осуджували — привела в дім невідомо кого! Хіба не думає про дитину? Та ще й мовчун — слово з нього не витягнеш. Тож щось приховує. Але Валя нікого не слухала. Наче відчувала — це її останній шанс знайти щастя…
Та незабаром думки сусідів про цього на перший погляд неговіркого чоловіка змінилися. Хата Валентини без чоловічих рук занепала й потребувала ремонту. А Ігор — так звали чоловіка — спершу підлатав ґанок, потім дах, підняв завалившийся паркан. Кожного дня щось полагодив, і хата на очах перетворювалася. Побачивши, що в чоловіка руки «з того місця», люди його почали просити про допомогу, а він говорив:
— Якщо ти зовсім старий або бідний — допоможу даром. А як ні — плати грішми чи продуктами.
З одних браА потім життя пішло своїм чередом — з радощами й смутком, з новими днями й спогадами, але обов’язково з тим теплом, яке залишив у їхніх серцях той, хто став справжнім батьком.
