— Забирайся від мене! Я жінкувати на тобі ніколи не обіцяв! Та й відкуди мені знати, чий це хлопчисько? Може, зовсім не мій? Тож гуляй собі сама, а я, мабуть, поїду.
Так говорив відряджений Віктор розгубленій Мар’яні. А вона стояла й не вірила ні очам, ні вухам. Невже це той самий Віктор, що кохав її й носив на руках? Той самий Віточок, що кликав її Мар’янкою й обіцяв зірки з неба? Перед нею був збентежений, від того й злий, чужий чоловік…
Поплакала Мар’янка тиждень, махнула Віточкові на прощання рукою, але через вік — тридцять п’ять років, зовнішню невиразність, а отже, і невеликі шанси знайти жіноче щастя, вирішила народжувати…
Народила Мар’яна вчасно галасливу дівчинку. Назвали Оленкою. Дівчинка росла тихою, без проблем і не завдавала матері клопоту. Наче знала: хоч кричи, хоч ні — нічого не здобудеш… Мар’яна ставилася до доньки непогано, але справжньої материнської любові в неї не було — годувала, одягала, іграшки купувала. Але зайвий раз обняти, приголубити, погуляти — ні. Такого не було. Маленька Оленка часто тягнула рученята до матері, а та відхиляла їх. То вона зайнята, то справи, то втомилася, то голова болить. І, схоже, материнський інстинкт так і не прокинувся…
Коли Оленці виповнилося сім років, сталося неймовірне — Мар’яна познайомилася з чоловіком. Та ще й до хати його привела! Усе село це обговорювало! Яка ж та Мар’янка легковажна! Чоловік несерйозний, приїжджий, постійної роботи нема, живе невідомо де! Може, взагалі шахрай… Ото справи! Мар’яна працювала у сільпо, а він там підрядився розвантажувати машини з товаром. На цій ниві й зав’язався їхній роман. Незабаром Мар’яна запросила нового нареченого до себе жити. Сусіди осуджували жінку — привела в дім невідомо кого! Хіба не думала про маленьку донечку? Ще й мовчун, слова з нього не витягнеш. Мабуть, щось приховує. Але Мар’яна нікого не слухала. Наче розуміла — це її останній шанс знайти жіноче щастя…
Та незабаром думка сусідів про цього на перший погляд неговіркого чоловіка змінилася. Хата Мар’яни, що давно потребувала чоловічих рук, почала заново жити. Ігор — так звали чоловіка — спершу полагодив ґанок, потім залатав дах, підняв упалий тин. Кожен день він щось ремонтував, і хата перетворювалася на око. Побачивши, що у чоловіка руки золоті, люди почали звертатися по допомогу, а він відповідав:
— Якщо ти зовсім старий чи бідний — допоможу. А якщо ні — плати грішми чи продуктами.
З одних брав гроші, з інших — консерви, м’ясо, яйця, молоко. У Мар’яни був город, але худоби не було — де ж без чоловіка? Раніше Оленка не часто ласощілася сметаною чи молоком. А тепер у холодильнику з’явилися і вершки, і свіже молоко, і масло.
Коротше, у Ігоря руки були золоті. Як то кажуть — і шити, і жати, і в дуду грати. І Мар’янка, яка ніколи не була красунею, з ним змінилася — наче засвітилася, пом’якшала, стала добрішою. Навіть до Оленки почала ставитися ласкавіше. Усміхалася, а в неї, виявляється, ямочки на щоках. Отаке…
А Оленка росла собі, вже до школи ходила. Раз сиділа вона на ґанку, спостерігала, як дядя Ігор працює, а в його руках усе вдається. Потім пішла до подруги у сусідній двір. А вернулася лише ввечері, забарилася. Відчинила калітку й остовпіла… Посередині подвір’я стояли… гойдалки! Вони ледь хиталися від вітру й так кликали до себе, так вабили…
— Це мені?! Дядю Ігорю! Це ви зробили для мене? Гойдалки?! — не вірила своїм очам Оленка.
— Тобі, Оленко, звичайно тобі! Приймай роботу! — весело засміявся зазвичай нелюдимий дядя Ігор.
І Оленка сіла на сидіння та розгойдувалася сильно туди-сюди, а вітер дзвенів у вухах, і щасливішої дівчинки не було на всій землі…
Мар’яна йшла на роботу рано, тож готування взяла на себе дядя Ігор. Він робив сніданок, обід. А які в нього виходили пироги! Які запіканки! Це він навчив Оленку готувати смачно й гарно серІ так вони йшли по життю разом, бо справжня родина — це не кров, а любов, відданість і теплі руки, що підхоплюють тебе, коли падаєш.
