— Уб’ю, трясця тобі!
Микола бив кулаками у двері хати, а зібрані люди намагалися його вгамувати:
— Миколо, та ти що робиш? Завтра знову проситимеш вибачення! І не соромно? Двоє діточок виростили, Оленка твоя ніколи жадної нагоди не давала, а ти себе ганьбиш і її теж!
Микола повернувся до калітки:
— Ви що тут зібралися? Кіно дивитеся? Геть відси!
Люди не рушили з місця. Сусідка Миколи та Олени промовила:
— Миколо, та чого ти розходився? Має ж бути причина?
— Причина? Оленка і є причина! Я до неї… всією душею, а вона? Усміхається всім, ось, замкнулася в хаті, а з ким там?
Микола зійшов з ґанку, сів на лавку. Говорив утомленим, плаксивим голосом — слухати таке від здоровенного чоловіка було дивно й неприємно.
Сусідка заговорила лагідно:
— Даремно ти на дружину наклеп несеш… Добра вона в тебе. Чесна.
Микола вже ледь чутно відповів:
— Не любить вона мене, тітко Галю. Я ж селюк, а вона городянка, от і дивиться куди треба.
— Ну й дурень ти… Таких, як ти, ще пошукати…
Але Микола вже не чув її слів. Спав, звісивши голову на груди. Тітка Галя легенько штовхнула його, хтось підклав під голову кепку, і він витягнувся на лавці.
— Ну, от і все. Поки не проспиться — не встане.
***
П’ятнадцять років тому Микола поїхав до міста вчитися на екскаваторника. Село тоді розросталося, будинки будували. Люди казали, що ще трохи — і все, можна буде містом назвати. Чи жарт — стільки подвір’їв. І не страшно, що нема багатоповерхівок, а зручності у дворі. Головне — населення.
У сільському господарстві була своя будівельна бригада. Будували доми для спеціалістів, а тут і клуб задумали. Та не просто якийсь, бо звичайний у них вже був — у дерев’яній хаті. А мурований, щоб на два поверхи, і щоб гуртки різні були.
І екскаватор свій був, і багато чого, лише працювати було некому. Водії були, трактористи, а ось спеціалістів такого рівня — не знаходилось. Тоді вибрали Миколу та Петра з іншого кінця села й відправили до міста.
Микола й Петро ніколи не дружили. Навпаки — ладили зовсім погано. А все тому, що дівчата їм подобались одні й ті самі. Навіть разів із два били один одному пики.
У місті їх поселили в одну кімнату — хоч не хоч, а спілкуватися довелося. Петро одразу заявив:
— Мені треба городянку знайти, щоб тут, у місті, залишитися.
Микола тоді здивувався:
— Як так? Господарство за тебе платить, а ти тут залишишся?
Петро реготав:
— Ну й дурень ти. Так усі розумні роблять. Що в селі робити?
Микола лише хмикнув:
— Ну, чекають тут на тебе, такого красунчика.
Через три дні Микола побачив Петра з дівчиною. Побачив — і мало з розуму не з’їхав. Він закохався відразу, як тільки побачив Олену.
Вечором запитав у Петра:
— Хто та дівчина, з якою ти був?
— О, Оленка. Вона городянка, з бабусею живе, отже, житло скоро звільниться.
— Закохався, чи що?
— Ти жартуєш? Доска дошкою, я повнотілих люблю…
Микола одразу вдарив його. Потім ще раз. Петро витер ніс і сказав:
— А ти, бачу, вкохався… Ну дивися, плач, як я на ній одружусь, і гуляти від неї буду і ліворуч, і праворуч! А вона мене вдома чекатиме й усе пробачатиме.
Наступного дня, лише Петро пішов, Микола непомітно пішов слідом. Він побачив, як Петро зустрів Олену, по-хазяйськи обійняв її за талію, і кинувся вперед.
Микола випалив усе Олені. Вона здивовано дивилася то на нього, то на Петра, а потім сказала:
— Та йдіть ви… — і пішла.
Вони з Петром знову побилися. І того ж дня Петро домовився з комендантом і переїхав до іншої кімнати. А Микола день і ніч сторожив Олену.
Дівчина проходила повз, робила вигляд, що не помічає. А через два тижні зупинилася:
— І довго ти будеш, як тінь? Може, в кіно запросиш?
Він привіз до себе в село не тільки Олену, а й її стару бабусю. Бабуся померла через десять років — у них на той час уже двоє синів було.
Микола для родини готовий був землю рити, дім поставив, паркан такий, якМикола міцно обняв Олену, дивлячись у вічні зорі, і зрозумів, що справжнє щастя — це не боротьба з минулим, а мир у власному серці.
