Та хатинка відразу запала мені в душу. Невеличка, затишна, меблі скрізь радянські, навіть стенка югославська з кришталем стояла. Килим на стіні, закопчений чайник на плиті, та холодильник «Минськ» старенький у кухні. Ще й радіо в кімнаті висіло. Старе радіо, звідки лунав «Промінь». Так тепло лунав. З тріскотом, з легким шипінням, зі старими піснями. Телевізора не було, та я й не сумував.
Прийду додому після роботи, радіо підгучу трохи, чайник на вогонь поставлю. Потім наливаю окріп у кружку, вдихаю пахучу пару й стою біля вікна, на вулицю дивлюся. Радіо базтарить, а я на вулицю дивлюся. На темно-синє небо, на бліді й розпливчасті зірочки, на місяць шерхклий. І мовчу. З ким мені говорити? Один я в цій хаті жив. Так і жив, поки не познайомився із новим сусідом. Тарасом його звали. Тарасиком. Гарний хлопчина.
Я тоді з роботи повернувся пізно. Цілий день біля верстата, аж спину ламало, а ноги були, як ватні. Заходжу на кухню, а він там сидить. Тарасик. Сидить і на мене дивиться. Я спершу хотів обуритися, та й ремнем його вдарити, а він як гляне на мене своїми блискучими очима, я й руку опустив. Чайник на плиту поставив і поряд сів. Я на нього дивлюся, а він на мене. І не йде. Просто мовчить.
Налив собі чаю, печиво з пакета дістав, на стіл поклав. Тарасик аж шию витягнув, як побачив солодощі. Протягнув йому одну печенку, а він понюхав, ввічливо відвернувся й сидить, радіо слухає. Послухали ми новини, дізнались, що в світі діється, а потім я пішов спати. Тарасик на кухні залишився, радіо слухав. Тільки вранці кудись подівся. По справах, мабуть, своїх. Мене верстат і завод чекали, а чим він займався, я й не знав. Він лише ввечері повернувся, коли я додому прийшов і на стіл торбину з крамниці поставив. А там таранець сушений, пляшка з холодним пивом і вівсяне печиво. Так і стали жити разом. Я й Тарасик.
Прийду додому, пиво налию, таранця почищу й сиджу з Тарасиком базчу. Він не пив, де вже йому. Тільки слухав і мовчав. Іноді, коли я занадто розпалявся, починав ходити по кухні. Туди-сюди. Походив, заспокоїться і знову до стола. Сяде й дивиться своїми блискучими очима. Слухає. А мені добре. Виговорився, вилив з себе всю лайноту, й на душі одразу легше. Тарасик це розумів, тому й мовчав.
А ще він любив радіо слухати. Особливо старі пісні. Бувало, прийду з роботи, а Тарасика на кухні нема. Увімкну радіо, тільки чайник на плиту поставлю, обернуся — а Тарасик уже тут. Сидить, слухає й очима дивиться, блискучими. Йому добре, та й мені теж. Поїмо, радіо послухаємо й аж до пізньої ночі розмови ведеІ от одного разу, коли Лиза вже бігала по квартирі зі сміхом, а Зина готувала вечерю, я побачив за вікном знайомий погляд — Тарасик сидів на гілці, немов привітатися, а потім зірвався й полетів у темряву, залишивши в моєму серці світлу радість за всі ті роки, коли він був моїм єдиним другом.
