Ця хатинка відразу припала мені до душі. Невеличка, затишна, меблі скрізь радянські, навіть стенка югославська з кришталем була. Килим на стіні, чайник трохи задимлений на плиті, а в кухні — старенький холодильник «Мінськ». Ще й радіо в кімнаті висіло. Давненьке таке, з якого «Промінь» вів. Так тепло вів. З тріскотінням, легким шипінням, зі старими піснями. Телевізора не було, та я й не сумував.
Повертаюсь із роботи, роблю радіо трохи голоснішим, ставлю чайник. Наливаю окріп у кружку, вдихаю паруваний аромат і стою біля вікна, дивлюся на вулицю. Радіо базіка, а я на вулицю дивлюся. На темно-синє небо, на бліді зірочки-ґудзики, на місяць з шершавим боком. І мовчу. Бо з ким мені розмовляти? Жив я в тій хатці сам-один. Поки не познайомився із новим сусідом. Тарасиком його звали. Добрий хлопець.
Якось повернувся дуже пізно. Цілий день біля верстата, спина болить, ноги мов з вати. Заходжу на кухню — а він сидить. Тарасик. Сидить і на мене дивиться. Я спершу хотів обуритися, навіть ремінь приготував, а він як подивиться на мене блискучими очима — я й руку опустив. Поставив чайник, сів поряд. Я на нього, він на мене. І не йде. Просто мовчить.
Налив собі чаю, дістав печиво з пакета, поклав на стіл. Тарасик аж шию витягнув, як побачив солодке. Я йому шматочок простягнув, а він понюхав, чемно відвернувся і сидить, радіо слухає. Послухали ми новини, дізнались, що в світі коїться, потім я пішов спати. Тарасик залишився на кухні, радіо слухати. А вранці кудись подівся. По своїх справах, мабуть. Мене чекав завод і вірний верстат, а чим він займався — хто його зна. Повернувся ввечері, коли я вже прийшов із магазину з пакетом. А там — в’ялена таранька, пляшка холодного пива й вівсяне печиво. Отак і почали жити разом. Я й Тарасик.
Приходжу з роботи, наливаю пива, чищу рибку й базікаю з Тарасиком. Він не пив, куди там. Тільки слухав і мовчав. Хіба іноді, коли я занадто розпалювався, починав ходити по кухні. Туди-сюди. Потім заспокоювався і знову за стіл. Сяде й дивиться на мене своїми блискучими очима. Слухає. А мені добре. Виговорився, вилив усю гіркоту — і на душі легшає. Тарасик це знав, тому й мовчав.
А ще він любив радіо слухати. Особливо старі пісні. Бувало, прийду з роботи — Тарасика нема. Увімкну радіо, тільки чайник поставлю — а він вже тут. Сидить, слухає й очима блищить. І йому добре, і мені теж. Поїмо, послухаємо радіо й до пізньої ночі розмовляємо. Розповідав йому про все. Що на заводі нового, яке залізо привезли, як Петрович ледь не потрапився п’яним. І про минуле теж розповідав. Тарасик уважно слухав. Мовчав, блищав очима й слухав. Гарний хлопець. Особливо любив історії про те, як я служив.
Ох, усього йому наговорив. І як молодим на фронт потрапив, як ледь у полон не потрапив, як горіли танки. І про гарячу кашу згадував, і про контузію. А Тарасик слухав. Розумний він був. Не кожен вміє мовчанням підтримати бесіду, а він умів. Розповідаю йому про друзів, бойових побратимів, витираю скупі сльози, а він так жалісно подивиться, до руки торкнеться — і відразу легшає. Пощастило мені з сусідом. Любив я його, а він — мене. Не любив тільки, коли я п’яний приходив. Подивиться з осуІ от одного разу, коли я сидів на лавочці біля під’їзду з Лізкою на колінах, побачив знайомого — перед нами з’явився Тарасик, трохи потертий, але з тими самими блискучими очима, і я зрозумів, що щастя буває і вдруге.
