СЕРЦЕ ЗНОВУ Б’ЄТЬСЯ
Оксана народила свою Соломійку невідомо від кого. Так би мовити, “послизнулася” до шлюбу.
Так, за Оксаною активно залицявся один парубок. До вінця, правда, не запрошував. Зате був блискучий як сонце й ввічливий. Оксана брала кавалера під руку й з гордо піднятою головою вела його повз бабусь-“сонечок”, що сиділи біля під’їзду. Ці пенсіонерки завжди (наче соняшники за сонцем) повертали голови вслід усім, хто проходив повз.
Парубок ніде не працював. Волів літати по життю, як метелик. Оксана його годувала-поїла, спати поряд укладала. Готова була стелитися квітчастим килимком на його шляху.
Але одного чудового дня кавалер зауважив, що йому неймовірно нудно з Оксаною, що вона недостатньо цінує його як жінка. І взагалі, Оксана могла б його хоч раз на море вивезти, якщо справді кохає…
Оксана проплакала цілий тиждень. Потім порвала фото “недолюбленого” й спалила. Цілий місяць дівчина страждала на самоті. А потім вона зустріла Богдана.
…Якось вранці Оксана спішила на роботу. Вона нервувала на автобусній зупинці. І раптом поруч зупинилося таксі. Водій розчинив дверцята й запропонував підвезти. Оксана, не роздумуючи, застрибнула в машину.
Дорогою водій заговорив. Оксана відразу оцінила чоловіка. Він був середніх років, охайний, виголений, підстрижений, випрасуваний. А ще втанула гостинність таксиста. Весь його вигляд “кричав” про те, що за ним доглядає жіноча рука. Оксана вирішила, що це рука мами.
Богдан (так представився новий знайомий) був повною протилежністю першого “кохання”. Оксана, не вагаючись, залишила йому свій номер. Їй хотілося продовжити знайомство. Це був єдиний раз, коли дівчина проїхалася в таксі безкоштовно.
…Молоді люди почали зустрічатися. Богдан засипав Оксану квітами, дарував подарунки, ніжно кохав.
Однієї весни вони гуляли в лісі. На душі було легко й радісно. Оксана почала збирати проліски. Богдан, бачачи захоплення дівчини, теж приєднався. “Урожай” зібрали. Оксана сіла в машину зі своїм маленьким букетиком.
Богдан сів за кермо, а свій величезний пучок пролісків акуратно поклав на заднє сидіння. Оксані відразу спало на думку: “Дружині.” Перепитати не наважилася. А раптом він одружений? А вона за півроку вже звикла до чемного Богдана. І Оксана вибрала солодкий самообман. Промовчала…
Але незабаром до Оксани прийшла дружина Богдана. Вона привела з собою двох маленьких дітей і сказала:
— Ось, кохана, виховуйте їх! Вони дуже люблять тата!
Оксана, остовпіла, ледь вимовила:
— Пробачте, я не знала, що Богдан одружений. Вашу сім’ю руйнувати не збираюся. Під чужим порогом гнізда не в’ю.
Того ж вечора Оксана відправила “одруженого” у минуле.
…Наступним коханим став Зураб.
Він був грузином. Їхній роман із Оксаною був миттєвим. Цей чоловік ураганом увірвався в її життя й вихром зник.
Оксана познайомилася з Зурабом на дні народження подруги. Він відразу взяв в оборону лагідну дівчину. Оксана не чинила опору й піддалася натиску харизматичного чоловіка.
Зураб втанув її щирістю, щедрістю, оптимізмом. З ним їй було неколи сумувати. У нього завжди були запасливі нескінченні пригоди. Здавалося, у нього ніколи не було проблем. Оксана готова була бігти за ним на край світу. Але, на жаль…
Рік Зураб носив свою Оксану на руках. А потім поїхав до Грузії. Не прижився в Україні. То клімат не підійшов, то хвора мати кликала…
Оксана почувалася кинутою й непотрібною. Вирішила: “Досить страждань. Житиму сама. Зате без сліз.”
Але коли вона змирилася з долі самотньої жінки, з’ясувалося, що під її серцем — нове життя. Оксана обомліла! По-перше, хто буде батьком дитини? По-друге, як жити далі? По-третє, як не з’їхати з глузду від усього цього?
…Народилася дівчинка. Оксана назвала її Маринкою. Дівчинка стала сенсом її життя. Вона була схожа на Зураба — такі ж кучері, чорні очі й заворожлива посмішка. І це чомусь радувало Оксану. Може, тому що вона любила його, як нікого. Дивлячись на Маринку, вона згадувала веселі й безтурботні дні, проведені з Зурабом.
Звісно, іноді хотілося вити від безвиході, від з…І ось одного разу, коли Маринка вже виросла, а Оксана сиділа на лавці в тому самому парку, до неї підійшов немолодий уже чоловік з таким самим, як колись, запашним кавовим кухлем у руках – і серце забилося знову.
