Чоловік пішов, але помилився
Коли Богдан повернувся додому в п’ятницю ввечері, у квартирі пахло смаженою картоплею і чимсь кислуватим. Він зморщився: Оксана знову готувала капусту, хоча знала, як він її ненавидить. Знявши дорогий піджак, він акуратно повісив його на вішалку і пішов у кухню.
— Привіт, — пробурмотів він.
— Вже поїв на роботі, мабуть? — запитала вона без посмішки.
— Був фуршет після зустрічі. Клієнт з нафтогазової компанії, влаштували бенкет. Але привіз контракт на два мільйони.
Оксана мовчала. Вона стояла біля плити у старенькому домашньому халаті, волосся було зібране у неохайний пучок. На обличчі — втома. Їй справді було все одно — хоч сто мільйонів. Гроші не повернуть те, що було між ними ще два роки тому.
Богдан сів за стіл, відкрив пляшку мінеральної води. У очах дружини промайнуло щось схоже на докір.
— У тебе вже навіть погляд інший, — сказала вона.
— Який «інший»?
— Зверхній. Ніби я тобі прислуга. Усе це — не про нас. Ти тепер інший, Богдане.
— Оксанко, ти це серйозно? Та я ж працюю без вихідних! Усе, що в нас є — моя праця. Квартира, нова машина, відпочинок. А ти що? Навіть не працюєш більше.
— Я не працюю, бо ти наполіг! — голос її задрижав. — Ти сам казав: «Сиди вдома, відпочивай, тепер я можу забезпечити». А тепер дивишся, ніби я дарма хліб їм.
Богдан відсунув тарілку.
— Та ти просто заздриш. Я росту, а ти стоїш на місці. Це не моя провина.
— Я стою, бо ти не даєш мені рухатися.
Він підвівся, роздратовано відсунув стілець:
— Якщо не подобається — живи, як хочеш. Тільки не скаржся потім.
Їхній шлюб починався гарно. Богдан тоді був менеджером у рекламній агенції, а Оксана — вчителькою англійської. Знімали квартиру, відкладали по трохи, разом вибирали недорогі подарунки один одному. Їхнє щастя було в дрібницях — вечірні прогулянки набережною, пікнік у лісі, домашні кіновечори.
Потім усе змінилося, коли Богдана запросили до нової агенції, пропонуючи посаду директора з розвитку. Зарплата — утричі більша. Він почав стрімко зростати: відрядження, премії, нові зв’язки. Купили двокімнатну квартиру у новобудові, Оксана звільнилася — за його наполяганням: «Навіщо тобі та школа? Я забезпечу».
Спочатку все нагадувало казку. Але потім Оксана почала відчувати, що в їхньому домі поселився хтось третій — холод. Він приходив із Богданом у вечірніх костюмах, у запаху дорогих сигар, у розмовах про ринки, тренди та KPI. Богдан змінювався, а Оксана — залишалася колишньою. І це його дратувало.
— Я все думаю, — сказала Оксана подрузі, Мар’яні, за чашкою кави, — може, мені повернутися до школи?
— Повертайся. Ти ж любила це. Або знайди онлайн-курси. Ти розумна, Оксано. Просто криза стосунків.
— Справа навіть не у роботі. Богдан ніби… чужий. Він не злий. Просто я для нього — як елемент інтер’єру. Сижу вдома, готую, прибираю. Усе як треба. Тільки ніхто не цікавиться, як я живу.
Мар’яна зітхнула:
— Слухай, це типова історія. Заробив — відчув владу. Гроші виводять на поверхню те, що сховано всередині. І не у всіх там красиво й гарно.
Одного разу Богдан прийшов додому вдень, серед робочого тижня. Він був у гарному настрої, з пакетом із бутіка.
— Дивись, купив тобі сукню.
Оксана розгорнула тканину — чорну, облягаючу, з розрізом. Дорогу. Стильну. Тільки не її.
— Це не моє. Я таке не ношу.
— Ти просто комплексуєш. Підемо кудись. До речі, у п’ятницю у нас корпоратив. Поїдемо зі мною. Покажу всім, яка в мене дружина.
— Як річ? — тихо запитала вона.
Він не почув. Або зробив вигляд.
Корпоратив проходив у заміському будинку. Усі — у брендових костюмах і сукнях. Оксана почувалася чужою. За столом вона слухала розмови про інвестиції, курси валют, дорогі авто і запивала нудьгу ігристим.
Коли вона повернулася з тераси, Богдан сидів поруч із дівчиною у червоному. Молода, впевнена, гладке волосся, білосніжна посмішка. Оксана помітила, як та торкнулася його руки. Богдан не відсунувся.
У машині Оксана мовчала. Лише біля дому сказала:
— Хто вона?
— Просто PR-менеджерка. У нас спільний проєкт.
— І ти дозволяєш їй себе чіпати?
— Не вигадуй. Вона просто кокетка. Та й що ти влаштовуєш сцену? Ми ж не діти.
— А може, ти забув, що в тебе є дружина? — Оксана повернулася до нього. — Чи тобі вигідніше, щоб я була просто… картинкою у рамці?
— Ти знову заводиш стару пластинку. Що тобі треба, Оксано?
Вона мовчала. Бо сама не знала. Мабуть, поваги. Зацікавленості. КохаВін лишився стояти на тротуарі, дивлячись, як вона йде геть, і раптом зрозумів, що найкращі роки вже позаду, а гроші не купую щастя.
