В одному місті жила собі жінка на ім’я Ганна Іванівна. Життя у неї було, як їй здавалося, гідне. Особистого щастя не склалося, дітей не було, зате була власна хата, де панували чистота та акуратність. І робота солідна — бухгалтер на фабриці меблів.
Так і дожила спокійно до п’ятдесяти, задоволена своєю долєю. Особливо коли порівнювала з життям сусідів — її аж приємно брало від думки, що в неї все як у людей. Адже вона ж добра людина, нікому зла не бажає!
А сусіди… Ну що за люди! Ось, наприклад, жінка за шістдесят, а волосся — гляньте лише! — яскраво-фіолетове. І в обтягуючих джинсах ходить! «Сором!» — думала Ганна Іванівна, коли бачила її. І раділа, що вона сама виглядає пристойно, як належить у її віці.
А про третю сусідку й говорити соромно. Всього двадцять років, а вже дитина — і той хлопчик на вид п’ятирічний. Мабуть, ще в школі завагітніла! І де ж батьки дивилися? Хіба що їх у дівчини нема — живе сама з сином. Та ще й з тією «фіолетовою бабусею» дружить. Поки дівчина на роботі, та з дитиною сидить.
Ганну Іванівну це не дивувало. «Такі до таких і липнуть, — думала вона. — А мене оминають. Побачать порядну людину — і в очі дивитися незручно. Поздороваються в ліфті — і годі».
Останній сусід — чоловік років тридцяти. Перший раз побачивши його, Ганна аж затремтіла: руки, шия — усе в тату! «Ну хі ж так люди ходять?» Іще з молодості вона таких осуджувала. Мабуть, крім як шкіру псувати, нічим себе не проявив. Адже якщо розумом не вийшло, то хоча б увагу привертай! Краще б книжки читав.
Такі думки лізли в голову щоразу, коли вона когось із сусідів зустрічала. А повертаючись додому, тихо тішилася, що живе «як треба». Іноді ще телефонувала єдиній подрузі — обговорювали «татуйованого дивака», «ранню маму» та «божевільну бабцю». Інших тем для розмов у них не було.
От одного разу вечором Ганна Іванівна верталася з роботи в жахливому настрої. На роботі виявилася недостача. Хто винен? Звісно, бухгалтер! Голова боліла зранку, а тепер раптом у вухах зашуміло, ноги налилися свинцем.
Вона ледь дійшла до під’їзду й сіла на лавку. Раптом почула легкий дотик до руки. Підняла голову — а перед нею та сама «фіолетова бабуся».
— Вам погано? — заклопотано запитала сусідка.
— Голова… болить… — прошепотіла Ганна.
— Ходімо до Ігоря, він сьогодні вдома. Ви бліда, як крейда.
— До якого Ігоря?
— Та ж Ігор із вашого поверху! Він кардіолог. Невже не знали?
Піднявшись на поверх, сусідка подзвонила в двері. Ганна аж очі витріщила — на порозі стояв той самий «татуйований дивак», який, на її думку, не міг бути порядним чоловіком.
Він виміряв тиск, дав таблетку, і незабаром стало легше.
— Обов’язково зробіть обстеження! Навіть таким молодим дівчатам, як ви, треба слідкувати за здоров’ям, — пожартував лікар.
— Дякую… — Ганні стало ніяково, адже вона з подругою згадувала його не інакше як «розмальованого дурня». А він, виявляється, рятує життя!
— Будьте здорові! Звертайтеся, якщо що.
Повернувшись додому, Ганна задумалася. Як же вона помилялася… І «божевільна бабуся» виявилася милою жінкою, і «дивак» — доброю душею.
Раптом у двері постукали. На порозі стояла сусідка з фіолетовим волоссям, а за руку тримала хлопчика тієї «ранньої мами».
— Вибачте, що з Сашком, — сказала вона. — Олена на роботі… А я хотіла перевірити, як ви себе почуваєте. І познайомитися нарешті! Ми вже всіх сусідів знаємо, а ви тримаєтеся осторонь.
— Заходьте, чаю поп’ємо, — несподівано для себе запропонувала Ганна. — Дякую, що тоді допомогли…
— Та годі вам! Я ж звикла доглядати за людьми. У мене мати хворіла довгі роки, я з 14-ти за нею доглядала. Освіту не здобула, заміж не вийшла… Лише перед смертю встигла дитину народити. Та нехай. А тепер у старості хоча б волосся фарбую! — сусідка засміялася, торкаючись яскравих пасм. — Олена мені допомагає, купує модні речі. Хоч трохи побуду «молодою». Хоча їй самій важче…
— Хто така Олена?
— Та ж ваша сусідка! Сашко — її братик. Батьки в аварії загинули, вона його усиновила. Навчання кинула, працює день і ніч… Ігор іноді підтримує їх. Такий хороший хлопець!
Після того, як сусідка пішла, Ганна довго сиділа на кухні, дивлячись у вікно. Треба буде запропонувати Олені посидіти з хлопчиком. І волосся вона давно хотіла пофарбувати в рудий — тепер точно зробить! І Ігоря на пироги запросить, подякує за допомогу… Адже люди — вони ж не такі, як здаються.





