Оксана не розуміла, чому її так тягнуло до вокзалів. Можливо, через те, що потяги завжди йдуть за розкладом — навіть якщо ти не готовий. А може, тому що на перонах легше дихати: шум, рух, чужі обличчя. Ніхто не дивиться довго. Ніхто не ставить запитань. Все миттєво, наче саме життя тут — лише пересадна станція. І в цій швидкоплинності було щось заспокійливе. Тут ніхто не знав, ким ти була до цього ранку. Ніхто не питав, чому очі червоні, а руки тремтять.
Тричі на тиждень, після зміни в лікарні, вона заходила на Київський вокзал. Купувала чай у пластиковому стаканчику, брала булочку і сідала біля вікна у залі очікування. Іноді просто сиділа, відчуваючи тепло чашки як єдину стабільну річ у цей день. Іноді писала у зошит — не думки, а просто слова, аби переконатись, що ще може складати їх у речення. Іноді дивилася на табло — не щоб поїхати, а щоб пам’ятати: можна. Можна піти. Можна повернутися. Можна знову стати кимось іншим. Або хоча б собою, але не тією, що залишилася в минулому.
Рік тому зник її брат. Просто вийшов із квартири — і не повернувся. Ні дзвінків. Ні записок. Ні записів з камер. Жодних зачіпок — наче розтанув. У поліції сказали: «Буває. Чоловіки часто йдуть самі». Документи оформили, кивнули, забули. Але вона знала — він не пішов. Він зник. Як вимкнене світло. Раптово. Без попередження. Без пояснень. Наче хтось вирвав його з її життя, не залишивши навіть тіні.
Мати після цього злягла. Майже одразу. Дивилася у стіну, мовчала, не їла. Батько замкнувся, говорив крізь зуби, наче в домі все стало чужим. Залишилася вона — з фото, із залишками його запаху на куртці, із питаннями, на які ніхто не збирався відповідати. Дім наповнився луною. Все, що колись звучало живо, тепер дзвеніло порожнечею.
Перші місяці вона шукала: дзвонила до лікарень, моргів, волонтерів. Розклеювала оголошення на зупинках. Дивилася у вічі бездомним, наче сподіваючись, що один із них обернеться — і це буде він. Потім — перестала. Не тому, що змирилася. Прото втомилася сподіватися вхолосту. Надія, як багаття, теж згасає, якщо в нього не підкидати дров. І вона зрозуміла: єдиний спосіб жити — дихати далі. Без мети. Без впевненості. Але дихати.
На вокзалі вона вперше помітила хлопчика — років семи, у завеликій толстовці. Він сидів біля стіни, гриз булку і втупився у підлогу. Його обличчя було блідим, з тонкими губами й сірими колами під очима. Погляд — обережний, як у вуличної кішки: напружений, насторожений. Наступного дня — знову. А потім — кожен раз. Вона приносила йому сік, зошит, шапку. Він не говорив. Лише кивав. Іноди дивився на неї уві сІ одного разу він усміхнувся їй, і в цю мить вона відчула, що порожнеча в її серці починає заповнюватися.
