Згадала, що люблю
Отаке, а мої стосунки з чоловіком наче виправилися… після ремонту. Я думала, ми вже розучилися відчувати. Таки шістнадцять років шлюбу. Це, знаєте, як стара светрка: зручно, звично, тільки не гріє.
Ми з Олегом давно жили у передбачуваному ритмі: робота, вечеря, рідкі розмови перед сном. Ми не сварилися, не з’ясовували стосунків — просто жили. Рівно, спокійно, майже як родичі. Без спалахів, без божевільних пристрастей. Іноді мені здавалося, що ми — два дерева, що ростуть поряд: коріння переплелося, а крони давно вже тягнуться у різні боки.
Поки не почався ремонт.
Заклопоталися ми не просто так. Андрійко вперше поїхав у табір до моря. На дві зміни! «Мамо, я вже дорослий!» — гордо заявив наш 12-річний син, закидаючи у валізку кросівки з підсвіткою. Ми стояли з Олегом на пероні й махали поїзду, що відходив, а коли повернулися у порожню квартиру, зрозуміли: тепер тут лише ми, і ці стіни, що пам’ятають нас зовсім іншими.
Щоб пришвидшити процес, ми переїхали у орендовану однушку, а в нашій квартирі оселилися чужі люди — галасливі, що пахли фарбою та потом. Серед них був Борис.
Високий, із грубими руками та холодними очима. Він нагадав мені молодого Олега — тембром голосу, звичкою прищурюватися, коли думає. Але якщо чоловік говорив зі мною м’яко, навіть у гніві не підвищував голосу, то Борис репетував на свою дружину по телефону так, що соромно було слухати.
Я вперше почула, як чоловік може так розмовляти з жінкою, що народила йому двох дітей. Крізь зуби, з роздратуванням, наче вона йому щось винна. А потім виявилося, що в нього ще й коханка.
Одного разу я зайшла за забутими кресленнями та застала його у вітальні з молоденькою дівчиною. Вона пищала від сміху, коли він розповідав похабний жарт. А потім вхопив її за талію і притиснув до ще не пофарбованої стіни.
І тоді я раптом злякалася.
Не за неї — за себе.
Раптом у Олега десь є така сама дурнуваточка, що тішиться його увагою, як подачкою? Раптом він теж давно живе на два життя, а я — остання, хто про це дізнається?
Того вечора я уважно роздивлялася чоловіка за вечерею. Шукала в його очах те саме — байдужість, втому, бажання втекти. А він раптом спитав:
— Ти як, не надто втомилася від усього цього хаосу?
Тим часом робітники здерли старі шпалери в нашій хрущовці, і під шаром паперу оголилися сліди наших перших років. Ось рожева розмита пляма. Це ми з Олегом, п’яні від шампанського, святкували новосілля. Він тоді підняв мене на руки, я закричала, пляшка вислизнула — і половина напою опинилася на стіні.
А ось вибоїни від цвяхів — сліди тієї самої полиці, яку Олег майстрував усі вихідні, поки я гостювала у батьків. «Не заходь!» — кричав він із-за дверей, а я сміялася і тупотіла від нетерпіння. Полиця вийшла кривой, але простояла десять років.
…Через три дні ми поїхали вибирати шпалери.
Олег, який завжди делегував мені всі рішення, раптом ожив. Прискіпливо порівнював відтінки, питав: «Тобі які більше подобаються?» Він не поспішав, не економив — він вибирав. Для нас. Для нашого дому. Порівнював текстури, водив пальцями по зразках, питав:
— Як гадаєш, цей перламутровий відтінок гратиме при світлі лампи?
Коли ми підійшли до рулонів для спальні, він раптом потягнувся до ніжно-блакитних шпалер із ледве помітним сріблястим узором.
— Як у тій готелі в Ялті, — пробурмотів він.
Я здивувалася: ще до весілля, у нашу першу спільну подорож, ми просиділи на балконі цілу ніч, слухаючи море. Стіни там були саме такого кольору.
Потім був меблевий салон, де він наполіг на кріслі з високим вигнутим заголов’ям — «щоб ти могла читати за гарного світла».
— Звідки ти знаєш, що мені це потрібно? — запитала я.
— Я ж живу з тобою шістнадцять років, — він усміхнувся. — Мав би щось запам’ятати.
У його голосі не було ні роздратування, лише тепла, тиха ніжність. Та сама, із наших перших років. І тоді я зрозуміла: він все ще любить мене. Просто загубилося це почуття десь серед побуту, серед звички, серед днів, схожих один на одного.
Але воно нікуди не поділося.
— Давай у спальні самі поклеїмо, — несподівано запропонував Олег, коли ремонт уже добігав кінця.
Я завмерла.
— Ти ж ненавидиш клеїти шпалери…
— Ненавидів, — він хитренько посміхнувся. — Але для нашої першої квартири терпів, пам’ятаєш?
Так, під шаром побуту, під тягарем років, під звичкою — все ще живе той самий хлопець, що через півміста носив мені каву у термосі. Просто ми забули, де сховали один одного.
…І ось ми стоїмо посеред спальні, і Олег знову, як багато років тому, плутає верх і низ шпалер:
— Трясця, — бурмоче він, — ну чому вони завждиІ в цю мить я зрозуміла — наш ремонт став не просто оновленням стін, а тим самим клеєм, що знову скріпив наші долі, бо любов, як і справжні шпалери, тримається міцно, коли нанесена двома парами рук.
