—Дівчата, зізнавайтеся, хто з вас Марічка? — дівчина з розумним, хитрим поглядом оглядала нас із подружкою.
—Я Марічка. А що? — здивовано відповіла я.
—Тримай листа, Марічко. Від Тараса, — незнайомка дістала з кишені халата зім’ятий конверт і простягнула мені.
—Від Тараса? А де ж він сам? — здивувалася я.
—Його перевели в інтернат для дорослих. Чекав він тебе, Марічко, як дощу в посуху. Очі видивив. А цього листа дав мені прочитати, щоб помилки виправити. Не хотів Тарас соромитися перед тобою. Ну, мені час. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю, — дівчина глянула на мене докірливо, зітхнула і пішла.
…Якось ми з подругою, гуляючи, випадково потрапили на територію незнайомої будівлі. Нам було по шістнадцять, літні канікули тішили, серце жадало пригод.
Ми з Олесею сіли на зручну лавку. Базікаємо, сміємося. Навіть не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
—Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Давайте знайомитись? — хлопець простягнув мені руку. — Тарас.
—Я Марічка. А це моя подруга Олеся. А мовчазного друга як звати?
—Олег, — тихо сказав другий.
Хлопці здалися нам дивними — занадто серйозними. Тарас нав’язливо розповів:
—Дівчата, навіщо ви носите такі короткі спідниці? А в Олесі виріз дуже сміливий.
—Хм… Хлопці, не дивіться туди, куди не треба. А то очі, нечайно, розійдуться, — сміялися ми з Олесею.
—Не виходить не дивитися. Ми ж хлопці. Може, ще й палите? — допитувався Тарас.
—Звісно. Але не в затяжку, — жартували ми.
Тільки тоді ми з Олесею помітили, що у хлопців щось не так із ногами.
Тарас ледь пересувався, Олег помітно кульгав.
—Ви тут лікуєтеся? — припустила я.
—Так. Я в аварію потрапив на мотоциклі. Олег невдало зі скелі стрибнув, — вимовляв Тарас, наче завчене. — Нас скоро випишуть.
Ми з Олесею, звичайно, повірили. Тоді ще не знали, що Тарас і Олег — інваліди з дитинства. Вони були приречені жити в інтернаті. Ми для них стали віконцем у світ.
У кожного з таких хлопців була вигадана історія — про аварію, падіння, бійку…
Тарас і Олег виявилися розумними, начитаними, мудрими не по роках.
Ми з Олесею стали приходити до них щотижня.
По-перше, нам їх шкода стало, хотілося підбадьорити. По-друге, у них можна було багато чого навчитися.
Наші зустрічі стали звичкою.
Тарас приносив мені квіти, зірвані з клумби. Олег щоразу майстрував оригамі та сором’язливо передавав Олесі.
Потім ми вчотирьох сиділи на лавці: Тарас біля мене, Олег — спиною до нас, весь увага для Олесі. Подруга червоніла, але їй було приємно. Ми говорили про все і ні про що.
Проминуло тепле літо. Прийшла дощова осінь. Навчання, випускний клас… Ми з Олесею забули про Тараса й Олега.
…Минули іспити, останній дзвінок, випускний. Попереду — довгоочікуване літо.
Ми з Олесею знову опинилися біля інтернату. Сіли на знайому лавку, чекаючи, що ось-ось підійдуть Тарас із квіткою та Олег із оригамі. Але намарно чекали дві години.
Раптом із дверей вийшла дівчина і підійшла до нас. Вона й передала мені листа від Тараса. Я розкрила конверт:
*«Кохана Марічко! Ти мій пахучий цвіт! Зірко моя недосяжна! Мабуть, ти не зрозуміла, що я закохався в тебе з першого погляду. Наші зустрічі були для мене диханням. Півроку марно дивлюся у вікно, чекаючи тебе. Ти забула. Як прикро! Шляхи наші розійшлися. Але дякую тобі за те, що пізнав справжнє кохання. Пам’ятаю твій оксамитовий голос, усмішку, руки. Як мені важко без тебе! Хоч би ще раз побачити! Душиться в грудях…
Нам з Олегом виповнилося вісімнадцять. Нас перевели в інший інтернат. Навряд чи побачимося. Душа розривається! Сподіваюся, переболію тебе.
Прощавай, найдорожча!»*
Підпис — «назавжди твій Тарас». У конверті лежав засохлий цвіт.
Мені стало страшенно соромно. Серце стислося. В голові промайнуло: *«Ми відповідаємо за тих, кого приручили»*.
Я й гадки не мала, які почуття палали в душі Тараса. Але не могла відповісти йому взаємністю. Лише дружня симпатія, не більше. Я пожартувала, підігріла його інтерес, не розуміючи, що це вогонь для нього.
…Проминуло багато років. Лист пожовтів, квітка розсипалась. Але я пам’ятаю ті зустрічі, безтурботні розмови, сміх.
…У цієї історії є продовження. Олеся прониклася долею Олега — від нього відмовилися батьки через його «нестандартність». Вона закінчила педінститут і працює в інтернаті. Олег — її чоловік. У них двоє синів.
Тарас, за розповідями Олега, прожив життя самотньо. Коли йому було сорок, мати приїхала до інтернату, побачила сина, заплакала і забрала його в село. Далі — невЗгодом з’ясувалося, що мати перед смертю знайшла змогу вибачитись перед сином за свій колись зроблений вибір, а Тарас, пробачивши, знайшов у її очах те саме тепло, яке колись шукав у Маріччиних.
