Здається, я знову закохалась… після ремонту. Я вже думала, що ми розучилися відчувати. Шістнадцять років шлюбу — це як витерта светрка: зручна, знайома, тільки вже не гріє.
Ми з Андрієм давно жили за розкладом: робота, вечеря, рідкі розмови перед сном. Не сварились, не з’ясовували — просто існували. Рівно, тихо, майже як родичі. Без спалахів, без божевільних пристрастей. Іноді здавалося, що ми — два дерева: коріння переплелося, а крони давно тягнуться у різні боки.
До моменту, коли почався ремонт.
Влаштували ми це не просто так. Наш Тарасик вперше поїхав у табір біля моря. Аж на дві зміни! «Мамо, я вже великий!» — гордо заявив дванадцятирічний син, закидаючи у валізу кросівки з підсвіткою. Ми з Андрієм стояли на пероні, махали від’їжджаючому потягу, а коли повернулись у порожню квартиру, зрозуміли: тепер тут тільки ми й ці стіни, які пам’ятають нас зовсім іншими.
Щоб не заважати, ми зняли однокімнатну, а в нашій оселі орудували чужі люди — шумні, пропахлі фарбою і потом. Серед них був Ігор.
Високий, з грубими руками і холодним поглядом. Він нагадував мені молодого Андрія — тембром голосу, звичкою примружити очі, коли думав. Але якщо чоловік говорив зі мною м’яко, навіть у гніві не підвищував голосу, то Ігор кричав на дружину по телефону так, що соромно було слухати.
Я вперше почула, як чоловік може так говорити з жінкою, яка народила йому двох дітей. Крізь зуби, з дратівливістю, ніби вона йому щось винна. А потім виявилося, що в нього ще й коханка.
Одного разу я зайшла за забутими кресленнями і застала його у вітальні з молоденькою дівчиною. Вона пищала від сміху, коли він розповідав похабний жарт. А потім він обхопив її за талію і притис до ще не пофарбованої стіни.
І тоді я раптом злякалась.
Не за неї — за себе.
Раптом у Андрія десь теж є така дурнува, яка радіє його увазі, як подарунку? Раптом він давно живе на два життя, а я — остання, хто дізнається?
Того вечора я уважно розглядала чоловіка за вечерею. Шукала в його очах те саме — байдужість, втому, бажання втекти. А він раптом спитав:
— Ти як, не дуже втомлюєшся від усього цього безладу?
Тим часом будівельники здерли старі шпалери в нашій хрущовці, і під шарами паперу відкрилися сліди наших перших років. Ось розмита рожева пляма — це ми з Андрієм, п’яні від шампанського, святкували новосілля. Він тоді підняв мене на руки, я скрикнула, пляшка вискользнула — і половина напою опинилася на стіні.
А ось вибоїни від цвяхів — сліди тієї самої полиці, яку Андрій майстрував всі вихідні, поки я гостювала у батьків. «Не заходь!» — кричав він із-за дверей, а я сміялася і тупотіла від нетерпіння. Полиця вийшла кривою, але простояла десять років.
…Через три дні ми поїхали вибирати шпалери.
Андрій, який завжди делегував мені всі рішення, раптом ожив. Прискіпливо порівнював відтінки, питав: «Тобі які більше подобаються?» Він не поспішав, не економив — він вибирав. Для нас. Для нашого дому. Проводив пальцями по зразках, цікавився:
— Як думаєш, цей перламутровий відтінок буде грати при світлі лампи?
Коли дійшли до рулонів для спальні, він раптом простягнув руку до ніжно-блакитних шпалер з ледь помітним сріблястим візерунком.
— Як у тій готелі в Коктебелі, — промовив він.
Я ахнула: ще до весілля, у нашій першій спільній подорожі, ми провели ніч на балконі, слухаючи море. Стіни там були такого самого кольору.
Потім був меблевий салон, де він наполіг на кріслі з високою спинкою — «щоб тобі було зручно читати».
— Звідки ти знаєш, що мені це потрібно? — запитала я.
— Я ж живу з тобою шістнадцять років, — він усміхнувся. — Мав би щось запам’ятати.
У його голосі не було роздратування — лише тепла, тиха ніжність. Та сама, із наших перших років. І тоді я зрозуміла: він все ще любить мене. Просто це почуття заховалося десь посеред побуту, звички, днів, схожих один на одного.
Але воно нікуди не поділося.
— Давай у спальні самі поклеїмо, — несподівано запропонував Андрій, коли ремонт уже добігав кінця.
Я завмерла.
— Та ти ж ненавид— Ненавидів, — він посміхнувся, беручи мою руку в свою, — але для нас завжди готовий навіть на те, що ненавидів.
