– Алло, Марічко, не можу багато говорити, тут Андрія б’ють! – ці слова вдарили, як грім з чистого неба. Марійка завмерла, міцніше стиснувши телефон у долоні. Серце лунало в грудях, немов намагаючись вирватись, а кров здавалася гарячою хвилею. Вона не встигла нічого запитати – зв’язок перервався. Чоловік пішов з другом у бар у звичайну п’ятницю, просто випити пива після роботи. Звичайний вечір, звичайні плани. Але тепер усе змінилося.
Вона схопила ключі та вилетіла з дому. Дзвонила чоловікові, але він не піднімав. Тривога зростала з кожним ударом серця. Нарешті вона додзвонилася до його друга, який бачив усе.
– Як ти міг його кинути?! – кричала вона в трубку, ледь стримуючи сльози. – Чому не допоміг?! Чому не викликав поліцію?!
Друг, заїкаючись, пояснював, що злякався й подумав спершу повідомити їй. Його голос тремтів, але це лише розпалювало її гнів.
– Ти встиг ухилитися, так?! А мій чоловік залишився сам! Ти взагалі розумієш, що зробив?! – вона не давала йому промовити й слова.
Марійка мчала на місце події, сподіваючись встигнути. Але коли прибула – нікого не було. Поліцейська машина вже забрала Андрія, і вона опинилася одна посеред вулиці, ніби в пустоті.
Наступного ранку вона пішла до відділку, де їй сказали, що чоловіка затримали за “хуліганство”. Ніхто не бачив, що нападниками були вуличні хлопці, а не Андрій із другом. Усе виглядало так, наче вони самі почали бійку.
Вона шаленіла. Намагалася пояснити поліцейським, що її чоловік – жертва, але тільки чула у відповідь: “Так всі говорять”. Той друг, якого вона так шукала минулої ночі, давно вже спав у себе вдома, навіть не думаючи про те, що сталося.
Весь день вона шукала свідків. На щастя, один прохожий підтвердив, що бачив, як Андрія оточили кілька людей. Це допомогло – його відпустили.
Вона зустріла його біля відділку ввечері. Він був зламаний і мовчазний. Вона обійняла його міцно, немов хотіла сказати: “Я поруч”. Але всередині клекотів гнів. Вона не могла пробачити тому другу його боягузтво. Андрію пощастило – обійшлося без серйозних наслідків.
Він сам подзвонив другу:
– Як ти міг дивитися, як мене б’ють?
– Не знаю, Андрію, – відповів той. – Мене охопив страх. Я хотів допомогти, але… не зміг. Ти ж знаєш, я завжди був боягузом. Коли побачив цих хлопців, перша думка була – втекти. Це жахливо, але… я зробив те, що вважав правильним.
– Зрозуміло, – Андрій перервав розмову, подумавши: “Нащо мені такий друг?”.
Але пізніше той намагався пояснити: боягузтво – це не вибір, а вроджене. Він не пишається цим, але й змінити себе не може. Все життя уникав конфліктів, ховався. Ця ніч лише підтвердила його слабкість. Він запевняв, що дружбі це не завадить. Треба просто сходити знову у бар – випити, загладити провину.
Але ніякі пояснення не допомогли. Андрій більше не вважав його другом.
