Запізно зрозумів свою помилку
Оксана стискала в долоні результати аналізів. Папір зволожів від поту. У коридорі жіночої консультації яблоку впасти було ніде.
— Шевченко Оксана Василівна! — викликала медсестра.
Оксана підвелася й увійшла до кабінету. Лікарка — жінка з округлими формами та втомленим поглядом — взяла з її рук папку, швидко переглянула документи.
— Сідайте. — Вона кинула на результати байдужий погляд. — У вас усе гаразд. Обстежте чоловіка.
Оксана похолола. Тарас? Та ж він же…
***
Дома свекруха дрібно нарізала капусту на борщ. Ножем махала так розпучливо, наче рубала ворогів.
— Ну що, доню, які новини? — не піднімаючи голови, запитала Ганна Іванівна.
— Зі мною все добре, — пробурчала Оксана, знімаючи куртку.
— А чого ж тоді… — Свекруха нарешті піднесла очі. У них мигнула тривога.
— Тарасу треба обстежитися.
Ніж застиг над дошкою. Ганна Іванівна випрямилася, як струна.
— Яку маячню ти несеш? Мій син здоровий! Це ваші лікарі нічого не тямлять. Раніше жінки й без аналізів народжували.
Оксана пройшла у кімнату. На дивані валялися шкарпетки — одна синя, друга чорна. Вона машинально підібрала їх і кинула до кошика для білизни.
За три роки шлюбу ці шкарпетки стали символом їхнього життя — розрізненим, що ніяк не складалося в пару.
Тарас повернувся пізно.
— Чого таке похмуре обличчя? — буркнув він, плюхаючись у крісло.
— Тарасе, треба поговорити.
— Про що?
Вона простягнула йому папери. Він пробіг очима, відкинув на столик.
— І?
— Тобі треба обстежитися.
— З якої нагоди? — Тарас схопився, почав ходити по кімнаті. — Я здоровий чоловік! Подивися на мене!
І справді, він виглядав здоровим — широкоплечий, з густим темним волоссям. Але здоров’я не завжди видно зовні.
— Тарасе, ну будь ласка…
— Годі! — гаркнув він. — Не хочеш дітей — так і скажи! Нащо ці вистави з лікарями?
З кухні донеслось шаркання капців. Ганна Іванівна ховалася за дверима, але дихала так голосно, що кожен її подих було чути.
— Я хочу дітей більше за все на світі, — тихо сказала Оксана.
— Тоді чого їх нема? Може, ти щось приховуєш? Аборти робила, а тепер не можеш?
Удар був болючим. Оксана відступила.
— Як ти…
— А як я повинен? Три роки живемо — жодного результату! А тут якісь лікарі кажуть, що я… — Він не договорив, стиснув кулаки.
Двері розчинилися. Ганна Іванівна вдерлася до кімнати, як танк.
— Тарасику, не слухай її! Це все від безділля. Працювала б більше — менше б по лікарнях тинялася.
Оксана подивилася на чоловіка. Він відвернувся до вікна.
— Тарасе, ти справді думаєш, що я…
— Не знаю, що думати, — прошипів він. — Знаю одне: здоровий чоловік до лікарів не ходить.
Ганна Іванівна торжествуА коли через рік у парку Оксана з новим чоловіком і немовлям у колясці зустріла Тараса з матір’ю, в його очах вона побачила щось, що давно хотіла побачити — усвідомлення власної дурності.
