—Дівчата, зізнавайтеся, хто з вас Надійка? — дівчина з хитрим, допитливим поглядом окинула мене й мою подругу.
—Я Надія. А що таке? — здивувалося я.
—Тримай листа, Надієчко. Від Віталіка, — незнайомка дістала з кишені халата зім’ятий конверт і простягнула мені.
—Від Віталіка? А де ж він сам?
—Його перевели у дорослий інтернат. Чекав тебе, Надю, як дощу в посуху. Усі очі видивив. А цей лист дав мені, щоб я помилки перевірила. Не хотів Віталик перед тобою соромитись. Ну, мені час — скоро обід. Я тут вихователькою працюю, — дівчина глянула на мене з докором, зітхнула й подалася геть.
…Якось ми з подругою, гуляючи, випадково зайшли на територію незнайомої установи. Нам було по шістнадцять, літні канікули тішили, і душа жадала пригод.
Я й Оленка сіли на зручну лавку. Балакаємо, сміємося. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
—Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Давайте познайомимося? — хлопець простягнув мені руку. — Віталік.
Я у відповідь:
—Надія. А це моя подруга Оленка. А мовчазного товариша як називати?
—Олег, — тихо сказав другий.
Хлопці здалися нам занадто правильними й старорежимними. Віталик діловито й суворо зауважив:
—Дівчата, навіщо ви в такому короткому? А в Оленки виріз занадто сміливий.
—Хм… Хлопці, не зазирайте, куди не просять. А то очі, раптом, розбіжаться у різні боки, — сміялися ми з Оленкою.
—Та не виходить не зазирати. Ми ж хлопці. Може, ще й палите? — допитувався «благочестивий» Віталик.
—Звісно палимо. Але не в затяг, — жартували ми.
І тільки тепер ми з Оленкою помітили, що в хлопців щось не так із ногами.
Віталик ледве пересувався, Олег помітно кульгав.
—Ви тут лікуєтесь? — здогадалася я.
—Так. Я в аварію потрапив — мотоцикл. Олег невдало зі скелі в воду стрибнув, — вивченою скоромовкою відповів Віталик. — Нас скоро випишуть.
Ми з Оленкою, звісно, повірили їхній «легенді». Тоді й гадки не мали, що Віталик і Олег — інваліди з дитинства. Вони були приречені жити в інтернаті. Ми з Оленкою стали для них віконцем у зовнішній світ.
Вони жили й навчалися там, куди стороннім вхід заборонений. У кожного такого хлопця була вигадана історія — нібито аварія, невдалий стрибок, наслідки бійки…
Віталик і Олег виявилися цікавими, начитаними, мудрими не за віком.
Ми з Оленкою почали приходити до них щотижня.
По-перше, їх стало шкода, хотілося розважити; по-друге, у них було чому повчитися.
Наші короткі зустрічі стали звичкою.
Віталик почав дарувати мені квіти, зірвані з найближчої клумби, Олег кожного разу ніс оригамі, зроблене власними руками, і сором’язливо вручав Оленці.
Потім ми вчетверо сідали на лавку: Віталик поруч зі мною, Олег відвертався до нас спиною й всю увагу приділяв лише Оленці. Подруга червоніла, але було видно — їй приємно було поряд із сором’язливим Олегом. Ми балакали про все й ні про що.
Минало тепле, ласкаве літо.
Настала дощлива осінь. Закінчилися канікули. Попереду — випускний клас. Коротше, ми з Оленкою напрочь забули про своїх випадкових знайомих.
…Минули іспити, останній дзвоник, випускний. Попереду — довгоочікуване літо, час надій.
Ми з Оленкою знову опинилися біля інтернату. Вирішили провідати хлопців. Сіли на знайому лавку, чекаючи, що до нас тихенько підійдуть Віталик і Олег. У Віталика — свіжі квіти, у Олега — чергове оригамі. На жаль, дві години чекання виявилися марними.
І раптом з дверей інтернату вискочила дівчина — і прямо до нас. Вона-то й вручила мені листа від Віталика. Я одразу розкрила конверт:
*”Кохана Надієчко! Ти мій пахучий цвіте! Зірко моя недосяжна! Мабуть, ти не зрозуміла, що я в тебе закохався з першого погляду. Наші зустрічі для мене були подихом, життям. Півроку даремно виглядаю тебе у вікно. Ти забула про мене. Як прикро! Дороги у нас різні. Але я вдячний тобі за те, що пізнав справжнє кохання. Пам’ятаю твій оксамитовий голос, вабку усмішку, ніжні руки. Як мені погано без тебе, Надю! Побачити б тебе хоч ще раз! Хочу вдихнути — а нема чим…
Мені й Олежкові виповнилося по вісімнадцять. Нас весною переведуть до іншого інтернату. Навряд чи побачимось. Душа розривається! Сподіваюся, перехворію тобою й одужаю.
Прощай, найдорожча!”*
Підпис — *”назавжди твій Віталій”*.
У конверті лежав засушений цвіт.
Мені стало страшенно соромно. Серце стиснулося від того, що нічого не змінити. У голові промайнуло: *«Ми відповідаємо за тих, кого приручили»*.
Я й не підозрювала, які пристрасти палали в душі Віталика. Але я не змогла б відповісти йому взаємністю. НА потім, через багато років, я знайшла той засохлий квіт у старій книзі, і раптом згадала, як Віталик сміявся, коли я жартівливо казала, що він ніколи не стане моїм князем на білому коні — бо в нього навіть велосипеда немає.
