Червнева історія
Все почалося з того, що дитячі черевики, які моя знайома Оленка сушила на підвіконні за відсутності балкона, впали вниз.
— Я ж казала, що колись так і станеться, — буркнула мати Оленки, яка часто приходила посидіти з онукою. — Як тепер їх дістанеш? Сто разів повторила — не треба по калюжах стрибати! Сушити нема де, запасного взуття нема!
— Мамо, та це ж червневий дощ! Яке ж задоволення пройтитися по воді!
— А цього року червень дуже дощовий…
Оленка перехилилася через вікно — на вулиці сіяло сонце, і справді, черевики лежали на балконі внизу. Це був новий домівок, жили вони тут недовго, і ні Оленка, ні мати ніколи не бачили сусіда знизу. Говорили, що там мешкав якийсь старий бунтар.
Мама з дочкою часто журилися через будову будинку: «Навіщо тому сусідові балкон, якщо він на ньому ніколи не з’являється? Краще б зробили балкон для нас, а то де сушити?»
— Іди зараз, дзвони йому. Марічка в чому завтра до садочка йтиме?
Марічка — кучерява дівчинка трьох років — не дуже засмучувалася через те, що завтра їй не в чому йти до садка, намагалася викинути у вікно свого плюшевого ведмедика. Та бабуся вчасно закрила віконце і погрозила їй пальцем.
Тим часом Оленка вже спустилася до сусіда.
— Його немає вдома. Як завжди.
Мати Оленки відповіла:
— Ганнуся з першого під’їзду казала, що він водієм автобуса працює. Спробуй тепер здогадатися, коли він з’явиться — який у нього графік?
— Пізніше ще раз зайду, — проворчала Оленка.
Ввечері вона спускалася знову й знову, але сусіда так і не було вдома. Марічці доброзичлива подруга Оленки принесла старі кросівки, з яких виріс її син — на пару днів до садочка зійде.
Марічка була незадоволена новим взуттям. Але робити було нічого — і наступного дня, і ще через день Оленка з матір’ю спускалися вниз, але так і не застали сусіда.
— Може, він тут взагалі не живе?
— А я бачила в нього вчора вночі, годині о другій, світ горів, — повідомила Ганнуся, яка зайшла по сіль і побалакати. — Я за своїм котом, розбійником, женуся — ніяк додому йти не хотів.
— О другій ночі? Ми вже спали, — здивовано відповіла Оленка.
— А чого ви його вистежуєте? Напишіть йому записку, підсуньте під двері, напишіть, мовляв, так і так, на вашому балконі наші черевички, принесіть, будь ласка, а то ми вас вдома не застаємо.
— Як же нам самі це в голову не прийшло? Чудова думка! Не дарма вас старою під’їзду обрали!
Так і зробили, написали записку, Марічка теж долучилася, намалювавши знизу ведмедика: «Ось мій ведмедик!». Мати з дочкою урочисто спустилися і підсунули під двері згорнутий аркуш.
У двері подзвонили того ж вечора.
— Сусід! — скрикнули одночасно Оленка й Марія (бабуся вже встигла від’їхати, Ганнуся теж попрощалася) і побігли відчиняти.
На порогу стояв дуже високий, зовсім не старий, блакитноокий чоловік. На ньому була форма водія, він привітався й, усміхаючись, простягнув черевики й іграшку: «Знайшов у себе на балконі, ваше?» — звернувся він до Марічки, та кивнула й защебетала: «А малюнок ведмедика ти бачив? Хочеш, покажу мого ведмедика?» Сусід зніяковів від такого напору, мовчки кивнув.
Поки Оленка дякувала йому за черевики, Марічка вже тягнула його за руку до своєї кімнати, а Оленка лише чула уривки її белькоту: «А у мене тата немає, а мама варить смачне какао!»
— Смачне какао кажеш? Я теж люблю какао, — сусід намагався підтримати розмову. Оленка оживилася:
— А хочете, я приготую какао? У мене є фірмовий рецепт. Любите з корицею?
— Мені якось незручно, але від какао не відмовлюся — бабуся в дитинстві варила, з тих пір і люблю, саме з корицею.
Так, слово за слово, одна чашка какао за іншою, вони просиділи аж до півночі з сусідом на кухні. Вже й Марічка лягла спати, довірливо промовивши на прощання: «Приходь ще, ти нам сподобався!», а вони говорили й говорили, Оленка й Богдан: про бабусь, про какао з печивом, про те, що когось що любить, про дощі у червні, про те, що стати водіємА потім уже літо закінчилось, потім зима, потім у них з’явився спільний балкон, де сушилося вже не одне, а три пари дитячих черевиків.
