Червнева історія
Ця історія почалася з того, що дитячі черевички, які моя знайома Олеся сушила на підвіконні через відсутність балкона, впали вниз.
— Я ж казала, що колись так і буде, — буркнула мати Олесі, яка часто приходила посидіти з онукою. — Як ти тепер їх дістанеш? Сто разів повторювала — не треба по калюжах стрибати! Сушити ніде, запасного взуття немає!
— Мамо, та це ж червневий дощик! Хіба ж не задоволення пройтись по воді?
— Цього року червень надто дощовий.
Олеся перехилилася у вікно — на вулиці світило сонце, і справді, черевики лежали на балконі внизу.
Це був новий будинок, жили вони тут недовго, і ні Олеся, ні її мати ніколи не бачили сусіда знизу. Говорили, що там мешкає якийсь старий холостяк.
Мати з дочкою часто скаржилися на будову будинку: «Ну навіщо тому сусідові балкон, він же на ньому ніколи не з’являється! Зробили б для нас — у нас сушити ніде!»
— Іди зараз, подзвони йому. Марічка в чому завтра до садочка піде?
Марічка — кучерява трирічна дівчинка — не дуже сумувала через те, що завтра їй ні в чому йти до садка, і намагалася викинути у вікно свого плюшевого ведмедика. Але бабуся встигла захлопнути вікно й погрозила їй пальцем.
Тим часом Олеся вже спускалася до сусіда.
— Його немає вдома. Як завжди.
Мати Олесі відповіла:
— Ковальчук з першого під’їзду казала, що він водій трамвая. Спробуй тепер відгадати, коли він вдома! Який у нього графік?
— Потім ще зайду, — пробурчала Олеся.
Ввечері вона спускалася знову і знову, але сусіда так і не було. Марічці доброзичлива подруга Олесі привезла старі кросівки, з яких виріс її син, — на пару днів для садочка вистачить.
Марічка була незадоволена новим взуттям. Але робити було нічого — і наступного дня, і ще через день Олеся з матір’ю спускалися униз, але сусіда все не було.
— Може, він взагалі тут не живе?
— А я бачила в нього вночі, щось о другій, світло горіло, — повідомила Ковальчук, яка зайшла по сіль і побалакати. — Я свого кота, розбійника, шукала, ніяк до хати не йшов.
— О другій? Ми вже спали, — здивовано відповіла Олеся.
— А нащо ви його чекаєте? Напишіть записку, підсуньте під двері: так і так, на вашому балконі наші черевики, принесіть, будь ласка, бо вас ніяк не впіймаємо.
— Як же нам самім це не спало на думку? Чудова ідея! Не дарма вас обрали старою по під’їзду!
Так і зробили — написали записку, Марічка теж долучилася, намалювавши внизу мордочку ведмедика: «Це мій ведмедик!». Мати з дочкою урочисто спустилися й підсунули під двері згорнутий аркуш.
У двері постукали того ж вечора.
— Сусід! — скрикнули в один голос Олеся й Марічка (бабуся вже встигла поїхати додому, Ковальчук теж попрощалася) й побігли відчиняти.
На порозі стояв дуже високий, зовсім не старий, блакитноокий чоловік. На ньому була форма водія трамвая, він привітався й з усмішкою простягнув черевики й іграшку: «Знайшов у себе на балконі, ваше?» — звернувся він до Марічки. Вона кивнула й забалакала: «А малюнок ведмедика ти бачив? Хочеш, покажу справжнього?» Сусід здивовано завмер, мовчки похитав головою.
Поки Олеся дякувала йому за черевики, Марічка вже тягнула його за руку до своєї кімнати, а Олеся лише чула уривки її белькоту: «А у мене тата немає, а мама робить смачне какао!»
— Смачне какао кажеш? Я теж люблю какао, — сусід намагався підтримати розмову. Олеся оживилася:
— Може, я приготую какао? У мене є фірмовий рецепт. Ви любите з корицею?
— Мені якось незручно, але від какао не відмовлюся. Бабуся в дитинстві варила, з тих пір і люблю, саме з корицею.
Так слово за слово, одна чашка какао за іншою, вони просиділи до півночі з сусідом на кухні. Вже й Марічка лягла спати, просто сказавши на прощання: «Приходь ще, ти нам сподобався», а вони говорили й говорили — Олеся й Олег: про бабусь, про какао з печивом, про те, хто що любить, про дощі в червні, про те, що стати водієм трамвая — це була мрія з дитинства.
Потім пішов літній дощ, гучний і раптовий, приносячи з собою прохолоду й аромат квітучих під вікном дерев, а Олег згадав: «Ну, я пішов!»
Олеся, геть як Марічка, сказала: «Приходьте ще!» — ледь не додавши, що він їй сподобався.
Олег приходив знову і знову. Аж поки не залишився назавжди.
«Вона йому тепер завжди какао готує на роботу, а це ж я її навчила! І обоє люблять гуляти під дощем!» — пошепки розповідала бабуся Марічки Ковальчук, гуляючи через рік із коляскою, де сидів її молодший братик.
Ковальчук задумливо зітхнула: «Обожнюю какао…»
