СОФІЙКА
Ігор вискочив із під’їзду й швидко попрямував до крамниці. Він спішив встигнути до закриття, адже вечеряти без хліба не хотілося. Біля входу стояла малесенька дівчинка років чотирьох і пригортала до себе такого ж маленького песика.
– Тітонько, купіть моєму цуценяткові хлібця, – тихенько попросила маля, з надією подивившись на жінку, що заходила до магазину.
– Дівчинко, де твоя мама? Чого так пізно на вулиці? Іди додому! – суворо сказала жінка й увійшла всередину.
Ігор, який бачив усе це, зупинився. Погляд дитини був сумним і безнадійним. Молодий чоловік розумів, що тут справа не в песикові… На відміну від тої жінки, він здогадався, що дівчинка голодна й, швидше за все, просить їжу для себе.
– А твоє цуценя їсть хліб? – усміхнувся чоловік, підійшовши ближче.
– Так, – поспішила запевнити маля. – Взагалі, він любить ковбаску й цукерки. Але коли голодний, то й хліб їсть.
– Зрозумів, – сумно сказав Ігор. – Почекайте хвильку, я швидко…
У магазині він швидко взяв хліб, поклав у кошик молоко, йогурт, печиво, цукерки та докторську ковбасу. Стоячи в черзі, мимоволі згадав своє дитинство. Його мати любила випити, а батька він ніколи навіть не бачив. Ігор пам’ятав, як голодував по кілька днів, коли мати отримувала мізерну зарплатню прибиральниці й із нею йшла у запій. Інколи він вечорами обходив дитячі майданчики. На вулиці вже було темно, і він світив маленьким ліхтариком у пісочниці, знаходячи інколи цукерку чи шматочок печива… Він пам’ятав свій погляд. Тоді він дивився на світ безсилими голодними очима. У цієї дівчинки біля магазину був такий самий погляд…
Вийшовши на вулицю, він підійшов до неї. Чоловік хотів віддати маленький пакет із продуктами, але зрозумів, що вона сама його не донесе – адже у неї на руках тремтіло маленьке цуценя.
– Я купив твоєму песикові трохи їжі. Ти далеко живеш? – запитав Ігор.
– Ні. Ось у тому будинку, – дівчинка показала на п’ятиповерхівку через дорогу.
– Ходім, я допоможу донести.
Погляд малі відразу оживився. Вона весело пішла попереду, наспівуючи знайому Ігорю мелодію.
– Як тебе звати? – запитав він.
– Софійка, – відповіла дівчинка. – А це мій друг, Бублик.
Вона показала на песика. Дорогою дівчинка розповіла, що живе з мамою та бабусею. А недавно знайшла Бублика на вулиці й забрала додому. Ігор ще сподівався, що помилявся. Мабуть, у Софійки нормальна мати, просто живуть вони бідно.
– Ось тут я живу, – Софійка показала на вікно другого поверху, звідки лунала музика. – Я не піду додому. Поіграю біля під’їзду. Віддайте нам їжу, ми з Бубликом повечеряємо.
– А бабуся вдома? – запитав чоловік. На вулиці вже було пізно, і він розумів, що дітям не варто гуляти в таку пору.
– Так. Дома. Бабуся отримала пенсію, вони п’ють на кухні, – нахмурилася Софійка.
Ігор стояв у повній розгубленості. На вулиці вже було темно, навколо – ні душі. Він не хотів залишати дівчинку біля під’їзду й наполіг, щоб вона йшла додому.
– Зачинетеся з Бубликом у кімнаті, повечеряйте й ляжте спати. Вже пізно. На вулиці небезпечно. Ти ж не хочеш, щоб твого песика вкрали.
Софійка похитала головою й міцніше притиснула цуценя до себе. Ігор провів її до дверей і, переконавшись, що вона зайшла, швидко пішов додому. Настрій був гірким. Чомусь він думав, що тепер інші часи, і соціальні служби працюють краще. Але виявилося, що все як раніше…
Дружина спочатку накинулася на ІгорДома він міцно обняв Крістіну, знаючи, що їхнє життя тепер назавжди зміниться в кращу сторону.
