Щоденник
Тоді мені було лише одинадцять, коли моя мати раптом вирішила вийти заміж. Її новий чоловік не хотів, щоб я жила з ними, тому мати відвезла мене до бабусі. Вона ніколи нам не допомагала — її цікавив лише власний чоловік, а ми з бабусею виживали лише на її пенсію. Бабуся завжди недолюблювала мою матір, але мене не відкинула. Дякувати Богу, я була схожа на батька.
Грошей було мало, але ми справлялися. Бабуся замінила мені батьків. Я питала її поради, ділилася таємницями, саме вона першою дізналася про мої перші почуття, про підліткові кризи. Все життя вона мене підтримувала.
Коли я вступила до університету, бабуся померла. Інших родичів у мене не було. Я успадкувала будинок. Коли закінчила всі справи, раптом з’явилася мати. Не бачила її роками.
Вона намагалася мене переконати помінятися: у них двокімнатна хрущовка, а в мене — просторий дім. Казала, що мені одній забагато. Коли я відмовила, вона розлютилася:
— Не вдячна! Я ж тебе народила!
Я не стала слухати й відповіла:
— Мене виховувала бабуся. Де ти була все це время? Просто викинула мене, як собаку. Після того, як вийшла заміж. Тож я тобі нічого не винна.
Після того минуло ще п’ять років. Я вийшла заміж, народила сина. Жили в моєму домі.
Усе було добре. Син здоров, з чоловіком працювали, як усі. І раптом знову з’явилася мати. Я не збиралася пускати її в своє життя. Хто так робить? Спочатку кидає дитину, а потім приходить. Вийшов син і питає:
— Мамо, хто до нас прийшов?
Мати негайно почала:
— Я твоя бабуся! Можна до тебе? Твоя мати не пускає.
— Але я тебе ніколи не бачив. Мамо, це правда? Чому ти нічого не розповідала?
— Сину, іди в кімнату, потім поговоримо, — сказала я й звернулася до матері: — Навіщо прийшла? Не хочу тебе бачити. Не вірю тобі.
Вона сіла й заплакала. Розповіла, що її обдурили. Хотіла купити нову квартиру, продала стару, але чоловік забрав гроші й зник. Тепер у неї немає дому, і вона згадала про мене.
— Хочу жити тут. У мене немає інших дітей. Ти ж не виженеш мене на вулицю? Ти добра. Я з вами поживу. Я ж тебе народила!
Я пустила її на ніч. Не виганяти ж на вулицю. Подзвонила тітці — сестрі матері, яка живе в селі. Сказала, що завтра чоловік відвезе матір до неї. У селі завжди є робота. Нехай живе там. Не хочу, щоб вона лишалася в моєму домі. Адже саме бабуся мене виховала.
Перед від’їздом мати розлютилася й кричала:
— Чому ти така жорстока? Я ж тебе народила!
Так чому ж я така зла? Може, тому, що іноді рідним стає той, хто був поруч у найважчі моменти, а не той, хто просто дарував життя.
