У Галини Дмитрівни, моєї свекрухи, одна радість – Сергій – мій чоловік та її син. Можливо, якби свекор приділяв їй більше уваги, жінка хоч якось би жила особистим життям та здала б нам спокій, але батько чоловіка з дружиною майже не живе – все то на риболовлю їздить, то на дачі пропадає. Зате Галина Дмитрівна у нас щотижня гостює. Живе вона в іншому місті, тому якщо приїздить, то лишається ночувати, адже назад повертатись пізно. Так от, у цієї жінки така сліпа любов до дорослого сина, що я просто дивуюсь.
– А що ти моєму Сергійкові збираєшся на день народження дарувати? – Питає якось в мене свекруха.
– Ще не знаю, – кажу, – напевно, куплю годинник або навушники, а що?
– Як що? – Дивується Галина Дмитрівна – Він же хотів новий телефон! От йому й треба купити.
Й що мені залишалось робити? Зняла з кредитної картки гроші й купила телефон. А Галина Дмитрівна ще й потім сказала, що я могла б й дорожчий чоловікові подарувати.
Словом, з мамою чоловіка в мене стосунки не найлегші. Вона постійно все, що я роблю для її сина, критикує. То, бачте, готує погано, то господиня з мене «обняти й плакати». Я ніколи не думала, що я така недолуга дружина, та й взагалі жінка, поки не почала тісніше спілкуватися з мамою чоловіка. Вона завжди знаходить «потрібні» слова, щоб описати мою нездалість.
– Ой, – каже свекруха, – як так можна з нового дивану зробити ганчірку. Це тільки ти так могла! А штори – вони ж просто жахливі! Такі пом’яті, як твоє обличчя без тонни макіяжу, який ти щоденно на себе накладаєш!
Я ледве стримуюсь, аби після таких слів не розповісти Галині Дмитрівні та що схоже її лице й куди їй з таким його виразом краще піти! А це, повірте, на межі можливого!
А нещодавно мама чоловіка взагалі пішла на підлість. Словом, вона хотіла, щоб ми святкували Новий рік в неї. Але ми домовились, що будемо в моїх батьків, які живуть в іншій області. Та Галині Дмитрівні ця ідея не дуже припала до душі, бо відпускати єдиного сина на свято до чужої жінки-тещі вона не хотіла. Отут вона й пішла на хитрість й заховала водійське посвідчення чоловіка. Ми, звичайно, про це тоді не знали й перевернули весь дім, шукаючи водійське. А свекруха, яка зі свекром «випадково» тоді до нас приїхала, ще й підтакувала:
– Бачиш, Сергійку, яка твоя дружина господиня – прибрала кудись, а ти шукай.
Я тільки й стримувалась, аби не бовкнути зайвого.
Словом, посвідчення ми не знайшли й свекруха, ніби випадково здогадалась:
– А давайте, якщо вже до сватів їхати не виходить, поїдете до нас – в мене й стіл накритий.
Робити було нічого – поїхали зі свекрами до них їхнім автомобілем.
Та потім, коли батько Сергія хильнув зайвого і в нього розв’язався язик, ми дізнались, що водійські права сина свекруха собі в сумку поклала, аби обманом змусити нас їхати до неї.
– Та що ти таке говориш, старий недоумку? – Кричала свекруха, та було вже пізно – батько чоловіка демонстративно витягнув з сумки дружини водійське посвідчення Сергія. Не потрібно й казати, що після того зі свекрухою я не розмовляю. Взагалі не розумію, чим думала доросла жінка, йдучи на такий крок. Чоловік каже, що мені варто помиритись з його мамою, але я не збираюсь – вона сама винна.
