Оленіна донька була справжньою красунем. Хоч пізнісінько її доля подарувала – майже у сорок років, після того як Олена овдовіла. Дітей із покійним чоловіком вони так і не мали.
А потім поїхала вона до рідної сестри у Черкаси, погостювала там два тижні, а повернувшись, через дев’ять місяців народила донечку Марійку.
Сусідки на селі, звичайно, пошепки судили, але Олена нікому не розповідала, хто батько дівчинки і чому він не з’являється.
Навіть найближча подруга так і не дізналася цієї таємниці. Зате Марійка росла на заздрість усім – гарна, з очима, як зірки, міцна та розумна.
А Олена годувала її, як пташечку! Вчила розуму, привчала до господарства. Виросла Марія – висока, статна, чемна. Закінчила курси у райцентрі та повернулася в село бухгалтеркою на птахофабрику.
Тут і зустріла Тараса. Він був новим у селі – приїхав агрономом, освічений, не такий, як місцеві чоловіки. Вони одразу сподобалися один одному. Через місяць Тарас зізнався у коханні, і вже незабаром вони одружилися. Марії був двадцять один, йому – двадцять п’ять. Весілля гуляло все село.
Та незабаром він почав зникати – то на день, то на два, а потім знову з’являвся. Одного літнього вечора сиділи вони у садку, чайкували. Раптом до хати під’їжджає машина, і з неї виходить жінка з хлопчиком.
«Ось, привітайте, тату, на канікули!»
Виявилося, це його перша дружина, про яку він Марії навіть не згадував. До сина він регулярно їздив. Зради Марія не пробачила – зібрала речі та повернулася до матері.
Скільки сліз пролила Олена! А дочка лише сумно качала головою:
«Не можна ж просто так кидати чоловіка! Ну і що, що у нього була сім’я? Тепер він тебе любить. Прийми хлопця, він же тільки на літо…»
Але Марія була твердою – пішла і подала на розлучення. Молода, горда. Зібрала речі та вирушила до Києва шукати долі. До матері навідувалася часто, але похвалитися було нічим – ні роботи, ні житла, ні нової родини.
А коли їй виповнилося двадцять вісім, Олена захворіла, знесилилася. Марія все кинула і повернулася доглядати матір. Тарас уже одружився знову, мав двоє дітей, і нова дружина тремтіла, що Марія почне до нього «клинці підбивати». Адвінка яка з столиці!
Але Марія ні на кого не дивилася. День і ніч біля матері – годувала, мила, лікувала.
Два роки носила її на руках, хоч лікарі й більше півроку не вірили. А потім Олени не стало…
До Києва Марія не повернулася – місто її не прийняло. А Тарасова дружина все одно не спокійна була. Він сам похмурішав, задумався. На поминках першим допомагав. Але Марія хоч і дякувала, але трималася осторонь.
А красуня з неї була такою ж, як і колись – і в тридцять не вірилося! Молодиця квітка, а в Тараса вже срібло на скронях проступало.
І тут нова звістка прокотилася селом! Петренків син Олег із армії повернувся. Двадцятирічний богатирь – зріст під два метри, плечі – як двері.
Дівчата в селі одразу запалали, чекаючи, кого він обере. Але Олег ні на кого не дивився. Поки одного дня не побачив на річці Марію – пливе, ніби русалка, волосся по воді розсипалося, сонце на каплях грає.
Побачив хлопець таку красу – і серце впало! Сів на березі, чекає, доки вона вийде. А потім і сам у воду кинувся – і виніс її на руках!
Вона регоче, виривається, а Олег не відпускає. Закохався, як хлопчина, і вже через два тижні заміж кличе.
Батько лаявся, мати плакала:
«Та що це ти видумав?! Вона ж заміжня була, у місті жила! Ти ще дитина, який ти їй чоловік?»
Село бурхлило. На Марію косились. А вона? Провела з Олегом два вечори на березі, сонце разом зустрічали. А що він її полюбив – то хіба серцем керуєш?
Прийшли до неї Петренки, благали: «Залиш хлопця, не руйнуй йому життя!».
Зібралася Марія та знову до Києва подалась. Не буде її щастя тут – де одні з коханням, а інші з осудами…
…Минуло сім років.
У столиці у Марії теж не склалося. Працювала у крамниці, жила у наймах. Потім зустріла добру людину – одружилася, народила сина.
Чоловік був порядним, забезпеченим, жили вони у великій квартирі. Виховували хлопчика. Чоловік радив: «Треба в село з’їздити, будинок вирішити».
Але її туди анітрохи не тягло. Навіть на могилу до матері їздила – у селі не показувалась.
Лихий час той у пам’яті залишився – і матір утрачена, і село її осудило. Але будинок і справді треба було провідати. Скільки років пустував! Поки збиралися – чоловік захворів…
Овдовіла Марія у п’ятдесят. Лихо тяжке – син підліток, ще й будинок у селі тривожив. «Продати б», – думала вона.
Приїхали влітку – могилу прибрати, в селі показатися.
Марія у чорній сукні, білі намиста, капелюшок. Поруч син – вже виІ коли вони йшли вузькою доріжкою до рідного будинку, їх зустріли зі здивованими поглядами, але вже без осуду — адже життя довше за будь-які перестороги.
