Тоді мені було лише одинадцять років, коли моя мати вирішила вийти заміж.
Її новий чоловік не хотів, щоб я жила з ними, тому мати відвезла мене до бабусі. Вона ніколи не допомагала нам — її цікавив лише власний чоловік, а ми з бабусею жили лише на її пенсію. Бабуся завжди недолюблювала матір, але дякувати Богу, що мене не відкинула. Ще й я схожа на батька.
Грошей було мало, але ми справлялися. Бабуся стала для мене і матір’ю, і батьком. Я питала її поради, розповідала таємниці, вона перша дізналася про мої перші закоханості, про юнацькі кризи. Усе це час вона підтримувала мене.
Коли я вступила до університету, бабуся померла. В мене не залишилося родичів. Я успадкувала її дім. Коли оформила всі документи, з’явилася моя мати. Не бачила її роками.
Вона намагалася переконати мене помінятися: вони мешкали у малесенькій двокімнатці, а в мене — просторий будинок. Казала, що це надто багато для однієї. Коли я відмовила, вона розлютилася:
“Ти невдячна! А хто тебе народив?”
––––––––––
Я не хотіла її слухати і лише відповіла:
“Мене виховувала бабуся. А де ти була всі ці роки? Просто викинула мене, як непотрібну річ. Після того, як вийшла заміж. Тож я тобі нічого не винна.”
Після тієї зустрічі минуло ще п’ять років. Я вийшла заміж і народила дитину. Ми жили в моєму домі.
У моїй родині все було добре. Син був здоровим, ми з чоловіком працювали — жили, як і всі. І ось знову з’явилася моя мати. Я не хотіла пускати її у своє життя. Хто так робить? Спочатку кидає дитину, а потім повертається. Син вийшов і спитав:
“Мамо, хто це прийшов?”
Моя мати негайно почала:
“Я твоя бабуся! Можна до вас? Твоя матір мене не пускає.”
“Але я тебе ніколи не бачив. Мамо, це правда? Чому я про неї нічого не знав?”
––––––––––
“Сину, іди до кімнати, ми поговоримо пізніше,” — сказала я й звернулася до матері: — “Навіщо ти прийшла? Не хочу тебе бачити. Не вірю тобі.”
Вона сіла й заплакала. Розповіла, що її обдурили: хотіла купити нову оселю, продала стару, а її чоловік забрав і зник. Тепер вона без домівки — і згадала про мене.
“Дай мені тут пожити. У мене більше немає дітей, крім тебе. Ти ж не виженеш мене на вулицю? Ти добра людина. Я житиму з тобою. Адже я тебе народила!”
Я впустила її на ніч. Не по-людськи ж виганяти її вночі. Подзвонила тітці, сестрі матері, яка жила в селі. Сказала, що завтра чоловік відвезе мою матір до неї. У селі завжди знайдеться робота. Нехай там живе. Але в моєму домі їй не місце. Бо мене виростила бабуся.
Перед від’їздом мати скаженіла й звинувачувала мене:
“Чому ти така жорстока? Адже я тебе народила!”
Так, чому ж я така негарна до неї?..





