Щоденник.
Мені було лише 11 років, коли мати вирішила вийти заміж. Її новий чоловік не хотів, щоб я жила з ними, тож мати відвезла мене до бабусі. Вона нам ніколи не допомагала — її цікавив лише власний чоловік, а ми з бабусею ледве виживали на її пенсію. Бабуся завжди недолюблювала мою матір, але мене не відкинула. Дякувати Богу, я в батька пішла.
Грошей було обмаль, але ми справлялися. Бабуся замінила мені батьків. Я радилася з нею, ділилася таємницями, вона перша дізналася про мої перші закоханості, про підліткові кризи. Весь цей час вона підтримувала мене.
Коли я вступала до університету, бабуся померла. Інших родичів у мене не було. Я успадкувала її будинок. Коли оформила всі папери, з’явилася мати. Я її не бачила роками.
Вона намагалася переконати мене помінятися. У них маленька двокімнатна квартира, а в мене — просторий дім. Казала, що мені одній забагато. Коли я відмовила, вона розлютилася:
«Ти невдячна! Хіба я тебе народила не на те?»
––––––––––
Я не захотіла слухати й відповіла:
«Мене виховувала бабуся. Де ти була всі ці роки? Просто викинула мене, як собаку, коли вийшла заміж. Тож я тобі нічого не винна».
Після цієї розмови минуло ще п’ять років. Я вийшла заміж, народила сина. Ми жили в моєму домі. Усі були здорові, з чоловіком працювали — жили, як усі. І от знову з’явилася мати. Я не хотіла пускати її в своє життя. Хто так робить? Спочатку кидає дитину, а потім повертається. Вийшов син і запитав:
«Мамо, хто це прийшов?»
Мати одразу почала:
«Я твоя бабуся! Дозволь мені зайти. Твоя мати не пускає».
«Але я тебе ніколи не бачив. Мамо, це правда? Чому ти нічого не розповідала?»
––––––––––
«Сину, іди до кімнати, потім поговоримо», — сказала я й повернулася до матері. — «Навіщо ти прийшла? Не хочу тебе бачити. Я тобі не вірю».
Вона сіла й почала плакати. Розповіла, що її обдурили. Хотіла купити нову квартиру, продала стару, але чоловік забрав гроі й зник. Тепер вона без домівки — і згадала про мене.
«Я тут залишуся. У мене, окрім тебе, немає дітей. Ти ж не виженеш мене на вулицю? Ти добра. Я житиму з тобою. Адже я тебе народила!»
Я пустила її на ніч. Нехай краще тут, ніж під цією злидною дощем. Подзвонила тітці — маминій сестрі, що живе в селі. Сказала, що завтра чоловік відвезе до неї матір. У селі завжди знайдеться робота. Нехай живе там. А в моєму домі — ні. Бо мене виховувала бабуся.
Перед від’їздом мати знову розлютилася й кинула мені:
«Чому ти така жорстока? Хіба яІ я глянула їй у вічі та сказала: «Тому що ти забула, мати — це не просто народження, а щоденна любов».
