**Щоденниковий запис**
Все життя я була певна, що не стану тією класичною злою свекрухою. Завжди старалася бути доброю, чуйною, виховувала сина, розуміючи, що колись у нього буде власна сім’я. І мій син Ярик нічим мені не зобов’язаний.
Тому, коли він привів у будинок наречену — симпатичну дівчину на ім’я Соломія, я зустріла її з радістю. І вона, здавалося, теж хотіла сподобатися: хвалила мої страви, захоплювалася будинком, не скупилася на гарні слова. Я вже подумала — ось, у нас усе буде добре.
Молоді вирішили жити разом. Ярик ледь згадав про спільне проживання зі мною, але я відразу відчула — не варто.
— Звісно, діточки, я вас не вижену, — сказала я. — Але, сину, це не найкраща ідея. Молоді повинні жити окремо. У кожного свій ритм, свої звички. Дві жінки на одній кухні — завжди біда.
Син мене почув, але оренда квартири була для нього занадто дорогою. Тоді я запропонувала спочатку допомагати з грошима.
— Я можу сплачувати третину, доки ви не встанете на ноги.
Ярик радісно погодився. Для мене це була ціна за спокій та гарні стосунки.
Я добре пам’ятала, як перші роки після весілля ми з чоловіком жили у його батьків. Наче кошмар. Хоча й свекруха була жінкою в принципі непоганою, але постійні суперечки, криве слово, незручності… Особливо з їжею — їй подобалося одне, мені зовсім інше. Але їла й мовчала, щоб не ображати. І їй було важко.
Ярик із Соломією зняли квартиру неподалік. Я була задоволена — бачити сина хотілося, але жити під одним дахом — ні.
Соломія працювала у садочку, заробляла мало. Ярик теж не дуже намагався — робота на заводі його влаштовувала.
Щойно вони заселилися, я запропонувала допомогти з прибиранням.
— Ой, дякую вам! — зраділа Соломія. — Тут стільки бруду, я навіть не знаю, з чого почати.
Я взяла ганчірки, мийку — і в дорогу.
Дивлячись, як Соломія намагається прибирати, я лише зітхала. Видно було — справу вона робить рідко, і це їй дається важко.
Фактично, прибирала я. Соломія щиро дякувала, обіцяла вчитися, але я вже ледве чула — так зморилася.
Наступного дня Ярик подзвонив, запросив у гості на вихідні.
— Прийдемо до тебе, добре? — запитав.
— Приходьте, звісно, — відповіла я.
Довелося готувати. Але хотілося поспілкуватися, почути, як у них справи.
Та коли вони прийшли, мій настрій знизився. Я провела півдня біля плити — гаряче, салати, закуски… А вони — з порожніми руками.
Не те щоб мені щось було потрібне. Але якось… некультурно. Хоча б печиво принесли.
Та син із нареченою й не подумали, що щось не так. Я вгамувала себе — у них зараз труднощі, грошей мало, тільки переїхали.
— Ма, можна залишки заберемо? — попросив Ярик після вечері. — Щоб нам не готувати.
Я зітхнула. Мені самій було б зручно пару днів не стояти біля плити, але для сина нічого не шкода.
— Бери, сину.
Було якось неприємно, але я вирішила не перейматися. Молоді хочуть пожити для себе — що ж, це нормально.
Я працювала вдома, до офісу їздила рідко. І коли через тиждень Ярик подзвонив, я чекала всього, але не цього:
— Ма, можна я до тебе на обід завітаю? Заощаджу, у їдальню не хочеться.
Я навіть растерялася. Не планувала готувати, але ж не відмовити ж синові?
— Добре, приходь, — сказала і побігла на кухню.
Думала, це одноразово, але згодом Ярик почав приходити постійно. Продукти почали зникати швидше, а я постійно відволікалася від роботи.
Але мовчала. Як можна відмовити синові в обіді? Хіба ж можна?
Якось ненароком спитала, чому він не носить їжу з дому.
— Та Соломія майже не готує… До речі, може, у вихідні до тебе на вечерю заглянемо? У тебе так смачно!
— Не вийде, — збрехала я. — До подруги йду.
— Шкода.
Щось треба було робити. Але як сказати прямо, що мене це дратує? Не хотілося виглядати жадібною.
А гроші й справді почали закінчуватися. Я ж ще й частину оренди сплачувала.
Вирішила — буду мовчати. Приготую на вихідні більше, щоб потім лише розігріти. Хоча б натякнути, щоб хоч продукти приносив… Та як?
Так минуло три тижні. Ярик приходив на обід, а потім і Соломія підтягнулася. Я вже майже звикла до ролі кухарки.
Але потім вони взагалі розкусилися.
Ярик подзвонив, повідомив, що у Соломії скоро день народження.
— І тебе запрошуємо! — радісно сказав.
— Навіщо я вам? У вас друзі будуть…
— Та ні, ти ж нам рідна!
Я розтанула. Але даремно.
— Слухай, — продовжив син, — а можеш зранку прийти? Допоможеш Соломії прибрати, приготувати.
Так швидко я опинилася з небес на землі.
— Вона сама не впорається? — сухо спитала.
— Ну що ти, — засміявся Ярик. — Вона не вміє так готувати, як ти. Можеш навіть вдома зробити, потім принести.А потім я остаточно зрозуміла, що бути доброю — не означає дозволяти себе використовувати.
