“– І чого ж ти мене сьогодні рятуватимеш? – запитав Тарас, запарюючи другу локшину швидкого приготування.
– Картопляне пюре з котлетами! – радісно відповів Василь.
– Знову? – зі штучною посмішкою спитав друг.
– Знову!
– Минулого тижня вже були ці нещасні котлети! Невже не набридло?
– Ось я своїй дружині те саме кажу, але вона й слухати не хоче! Ну що, давай, заходь!
***
Олег, їхній новий колега, здивовано дивився на нових знайомих, не розуміючи, чому Василеві не подобається домашня їжа. Тарас вирішив пояснити.
– Справа в тому, що Василь сумує за усією шкідливою їжею – локшиною, піцою, чебуреками та іншим, а дружина йому щодня в лоточок кладе їжу, щоб він їв коректно. Я його рятую. Хіба ж викидати їжу? Він їсть мою локшину, а я доїдаю те, що йому дружина приготувала!
– А що, вона погано готує? – запитав Олег, дістаючи свій бутерброд із мікрохвильовки.
– Та ні, ніби нормально. Просто не завжди хочеться цих котлет, супів з галушками чи запіканок! – усміхнувся Тарас, відкриваючи контейнер друга. – Ось і доводиться йому по-дружньому допомагати.
– Чому б просто не сказати дружині, щоб не напружувалася й не готувала? Вона тільки рада буде! – зауважив Олег.
– Так Василь пробував, але вона й чути не хоче!
– А ти ж радий старатися!
– Та чого добру пропадати?
– Якби в мене була дружина, яка б мені обіди збирала, я б нікому їх не віддав! – зі зітханням сказав Олег, відкушуючи бутерброд.
– То в чому проблема? Одружуйся! Хто заважає?
– Та ще не зустрів своєї долі!
– Нічого, знайдеш! – поплескав його по плечу Тарас. – Ти ж недавно в нашому місті? Тут гарних дівчат повно!
Хлопці пообідали і знову взялися за роботу. Усі вони працювали на одній меблевій фабриці, хоч і на різних посадах. Василь був начальником відділу продажів, Тарас у складанні, а Олег нещодавно влаштувався на склад.
Новий знайомий, схоже, провістив долю. Того самого вечора Олег познайомився з гарною жінкою років тридцяти. А може, трохи молодше.
Вона стояла у супермаркеті, намагаючись дістати пачку якихось екзотичних макаронів з верхньої полиці. Невисока, трохи вище п’ятдесяти, але дуже симпатична.
– Допомогти? – чемно запропонував Олег.
Сам він був вищий за середній зріст і без проблем міг дістати будь-яку полицю.
– Буду дуже вдячна! – посміхнулася незнайомка.
Її посмішка! Побачивши її, Олег ніби втратив ґрунт під ногами. Сьогодні, вчора, завтра – все змішалося. Хотілося лишитися в цій миті, але, схопивши макарони, дівчина пішла далі.
Опустившись на землю, Олег побіг за нею.
– Що збираєтеся готувати? – ніби випадково поцікавився він.
– Та от, вирішила чоловікові лазанью зробити! А то йому мої котлети вже остогиділи! – весело відповіла вона.
– Мене, до речі, Олег звати! – не знітився він. – А вас?
– А мене – Оксана, і можна на «ти»!
Олег і забув про розмову з колегами в обід, але тепер раптом згадав.
– А чи варто так старатися, якщо доводиться самій по магазинах бігати? – жартівливо запитав він.
– Чому раптом? Хіба погано свого коханого побал”А потім Василь нарешті зрозумів, що смак домашньої їжі – це те, без чого життя здається пустим, і почав вдома сам допомагати Оксані готувати, щоб ніколи більше не доводилося обмінювати її кулінарні шедеври на швидкі пакетики локшини.”
