Чому мама з татом не стали жити разом, Соломія так ніколи й не дізналася.
Їй було три роки, коли батьки розійшлися. Мати з маленькою Соломією повернулася з Києва до рідного села в Черкащині.
— Усе встигла, — не втрималася баба Параска, зустрічаючи доньку з онукою біля хвіртки. — Навчилася, заміж вийшла, дитину народила, розлучилася… У вас, молодих, як на спринті — швидко та без оглядки.
Кажуть, судити людину треба не по словах, а по вчинках.
Баба Параска була доброю бабусею. А те, що буркотить і лається — то родичі вже звикли. Зате які вареники ліпить! Скільки легенд знає…
Соломія любила, коли її вкладала спати бабуся. Сяде на край ліжка, підтягне ковдру, і починає неспішно оповідати нову казку.
Звісно, кожна дитина, окрім казок, хоче уваги та тепла. Але баба Параска «солодкощів» не любила. Поцілувати перед сном, пригорнути, сказати, як любить — це не про неї.
Мати Соломії манери спілкування з родичами повністю перейняла від бабусі.
Іноді дівчинка думала: може, не люблять, раз не обіймають?
Але одного разу Соломія застудилася, і три дні їй не ставало легше, а швидка все не їхала. Баба Параска вдень і вночі не відходила від онуки. Матері тоді не було — виїхала по справах.
Якщо згадати, Соломія частіше була з бабусею, ніж із мамою.
— Коли мама повернеться? — питала вона бабу Параску.
— Як влаштує своє життя, тоді й приїде, — відповідала та.
Що значить «влаштувати життя», маленька Соломія не зовсім розуміла. Але перепитувати боялася.
А коли мамині поїздки стали рідшими, а потім зовсім припинилися, дівчинка подумала: «От і влаштувалася. Тепер завжди з нами».
Тільки от ходить мати сумна. І Соломію ніби не бачить, постійно думає про щось своє.
А потім мати захворіла. Спочатку здавалося — нічого серйозного, пройде.
Перестала їсти, при першій нагоді лягала. Але не спала, просто лежала з заплющеними очима.
— Треба до Києва, до доброго лікаря, аналізи здати, — порадила сусідка, яку запросила баба Параска.
— Нікуди не поїду, — відповіла мати, яка до того мовчала.
Соломія побачила, як важко їй далися ці слова.
Через тиждень матері стало зовсім погано. До лікарні довелося їхати на швидкій.
Дівчинка тоді не знала, що бачить маму востаннє…
І залишилися вони з бабою Параскою вдвох.
Соломія майже не пам’ятає тих днів. Все навколо було ніби поганий сон. Бабуся, що плаче і за кілька днів постаріла… Мамині речі, які донька брала з собою в ліжко. Вкривалася її теплим халатом, притискала до серця рукавички, що пахли її духами.
— Краще б мене вже не було, — зітхала баба Параска. — Яке лихо… А тебе ж на кого залишиш…
Вперше вона провела зморшкуватою рукою по Соломіїній голові. Дівчинка боялася пошевелитися — раптом бабуся прибере руку?
Помалу вони пережили те горе…
Соломія ходила до школи, допомагала по господарству, вчила уроки. Дні йшли, як близнюки — один в один.
Лише потім дівчинка зрозуміла, як була щаслива тоді. Баба Параска піклувалася про неї, намагалася замінити і матір, і батька.
…П’ятнадцять років — не найкращий вік, щоб залишитися самій на цьому світі. Але доля вирішила інакше.
Якось баба Параска заснула і не прокинулася. Її тихо не стало уві сні.
Соломія навіть заплакати не змогла на поминках. Усередині була лише порожнеча.
Дівчинку забрали до дитячого будинку.
Через кілька днів її викликали до директора.
— Соломіє, ми знайшли твого батька. Сьогодні він за тобою приїде. Збирай речі.
— Але ж я його не знаю…
Їхати кудись із незнайомим чоловіком? Називати його «татом»? До цього вона не була готова.
— Познайомишся. Радій, що рідний батько знайшовся. І від тебе не відмовився. Могло б бути гірше.
…— Ну, привіт, — незнайомий високий чоловік почував себе так само ніяково, дивлячись на доньку, яку пам’ятав зовсім маленькою.
Та й чи справді пам’ятав…
— Ходімо, — взяв із рук Соломії сумку і перший пішов до виходу.
Дівчинка стояла на місці, не силах рушити.
— Не бійся, я теж хвилююся, — чоловік несміливо посміхнувся і підморгнув.
«Ну й тип», — подумала Соломія, йдучи за батьком, якого не знала.
Дорогою вони мовчали. Не знали, про що говорити.
На порозі квартири їх зустріла гарненька жінка з яскравим макіяжем. І одягнена була явно не для дома — елегантна сукня, блискучі прикраси.
— Познайомся, це Марія, моя дружина, — сказав батько. — А це моя донька, Соломія.
— Дуже приємно, — промовила Марія, кинувши на дівчинку холодний погляд.
«Брехня», — подумала Соломія.
Вона зайшла в кімнату, оглянулася — і ахнула!
Стіл був накритий, як на свято! А вся квартира — ніби з журналу: картини, білий килим, великийА через рік Соломія знову повернулася до бабусиного дому, адже дійсно — рідні стіни не замінять ніякі розкішні квартири.
