– Здається, вже Іван Сергійович, – промовила Марія чоловікові, займаючись приготуванням олів’є.
– Що тобі в голову прийшло? – здивувався Василь.
– Ось, Оленку не зміг підняти, щоб зірку на ялинку повісити. А раніше… – Марія зітхнула.
– Та батько ще міцний, як дуб, може, просто стомився трохи, – відповів Василь.
– Ні, Василю, вік бере своє. Ти тепер раз на тиждень будеш їздити до батьків за продуктами і більше не сперечайся, – Марія поправила косичку і взяла тарілку з салатом, – ходімо до столу.
Іван Сергійович все чув. Він зупинився біля ванної кімнати, щоб увімкнути світло, і ненароком почув розмову сина з невісткою.
Перед Новим роком у родині Коваленків була традиція: всі збиралися в батьківському домі на сімейне свято, щоб разом зустріти улюблене зимове свято. І цей рік не став винятком. Старший син приїхав першим із сім’єю. Невістка допомагала накривати стіл, а онуки в вітальні весело прикрашали ялинку.
Іван Сергійович відкрив кран і присів на край ванни:
«Все так і є, Марія права. Після пенсії одразу з’явилося це відчуття непотрібності, а далі все пішло як за накатаною. Така лінь опанувала, так усе набридло, що аж сльози навертаються».
– Іване Сергійовичу, усе добре? – тихо запитала Марія, підійшовши до дверей.
– Так-так, зараз вийду, – відповів він.
За дверима стояв маленький Юрко і весело підстрибував.
– Заходь швидше! – Дід пропустив онука.
За святковим столом Іван Сергійович став ще більше замисленим. Відсторонено піднімав келих, коли говорили тости, лише ковтаючи по глотку.
– Тату, чого ти такий сумний? Свято ж, треба веселитися, чи не захворів часом? – спитав Василь, коли збиралися йти. Вони зупинилися в коридорі, і Марія штовхала чоловіка, щоб поговорити.
– Ні, усе добре, сину. Привози онуків на канікули. Нікуди не плануєте їхати? – змусив себе посміхнутися батько.
– У нас же ремонт, Іване Сергійовичу, не поїдемо. Вам теж треба відпочити, дітей відправимо до моїх батьків, так уже домовилися, – вступила у розмову Марія.
– Ну добре, якщо домовилися, сватам теж треба дати поняньчитися, – сумно відповів батько.
Марія щось тихо шепнула чоловікові.
– До неділі, батьки, заїду, завезу продуктів, – сказав Василь і рушив до виходу.
Мати розвела руками:
– Які продукти, сину? Магазини поряд, овочів у мене повно, якщо щось треба, тато сам сходить.
– Навіщо йому ходити, Олено Петрівно? Василь усе привезе. Вам же нести на п’ятий поверх без ліфта не треба, ліпше відпочиньте, – наполягала Марія.
Син із сім’єю пішов, а мати ще довбуркотала:
– Оце ще, онуків не віддає, в магазин не пускає, що вона знову видумала?
– Марія добра душа, Олено, піклується про нас, не забивай собі голову, – сказав Іван Сергійович.
– Нам ще не сто років, щоб так опікати, а виходить, що нас уже списали, і онуків не дають.
– Привезуть, побачиш. Ти ж чула, що цього разу до сватів їдуть.
Мати замовкла.
«А може, вона й справді несправедлива до Марії. Вона частіше приходить, допомагає, завжди з посмішкою, чемна. А друга невістка тільки поїсти завітає і соління забирає. Про зятя й казати не варто».
– Чого ти, Іване, такий похмурий? – переключилася на чоловіка Олена Петрівна.
– Просто втомився, – відмахнувся він.
– Ну, тоді відпочивай, я тобі телевізор увімкну, – сказала Олена.
Олена Петрівна пішла на кухню складати помитий Марією посуд.
А Іван Сергійович лежав на дивані й думав, думав, думав.
«Ось зараз не вийшло з онукою зірку повісити, а влітку на дачі приїде – не зможу яблуко зірвати. А вона ж така маленька. Сила кудись поділася».
Тоді Іван Сергійович вирішив: до літа треба привести себе до ладу. Не як у двадцятирічного, але щоб старшу внучку підняти без зусиль.
І почалося. Щодня без перерви він почав багато ходити, щоб з чогось розпочати. Знайшов під ліжком стару гантелю, засіла пилом. Піднімати її – справжня радість! Потім пішло краще: став навіть до турніка заглядати, підтягуватися поряд з підлітками.
Поступово сили поверталися. До дачного сезону він почував себе так добре, що облаштував на дачі дитячий майданчик, розібрав старий мотлох. Щоб онукам було весело.
У серпні, коли сливи й яблука вже набували соку, старший син привіз онуків на дачу. Оленка була в захваті від майданчика. І Юрко теж оцінив. Цілий день дідусь проводив з онуками: то на ділянці грав, то на річку водив, то замки з піску будував.
А наступного дня Юрко підійшов до сливи і попросив:
– Діду, а дістань мені ту сливу.
– Та ну, Юрку, ти сам можеш! – радісно підхопив онука та легко підняв угору.
Юрко своїми маленькими пальчиками зірвав аж три сливи.
– А я, дідусю, а я! – залопотіла Оленка, плескаючи в– І тебе підніму, моя квіточко! – сміючись, підхопив її Іван Сергійович, відчуваючи, як радість наповнює його серце, адже тепер він знав – вік не вада, коли в душі живе молодість.





