“Здається, вже Олексій Федорович постарів,” — сказала Оксана чоловікові, замішуючи салат “Мимоза”.
“Звідки знаєш?” — здивувався Андрій.
“Ось, Лесю не зміг підняти, щоб зірку на ялинку повісити. А колись…” — Оксана зітхнула.
“Та тато ще огого, просто трохи втомився,” — заперечив Андрій.
“Ні, Андрію, час бере своє. Тепер ти раз на тиждень батькам продукти возитимеш, і годі сперечатися,” — Оксана поправила волосся й взяла миску з салатом. “Ідемо до столу.”
Олексій Федорович усе чув. Зупинився біля ванної, щоб увімкнути світло, і ненароком підслухав розмову сина з невісткою.
Перед Новим роком у родині Бойків була традиція: збиратися в батьківському домі на свято. І цього року не стало винятком. Старший син приїхав першим. Невістка допомагала сервувати стіл, а онуки в вітальні прикрашали ялинку.
Олексій Федорович увімкнув воду й сів на ванну:
“Правду каже Оксана. Як вийшов на пенсію, так і пішло: відчуття непотрібності, лінь, нудьга. Мов провал якийсь.”
“Олексію Федоровичу, все гаразд?” — тихо спитала Оксана, підійшовши до дверей.
“Так-так, зараз вийду,” — відповів він.
За дверима стрибав маленький Тарасик.
“Заходь, заходь!” — дід широко посміхнувся.
За столом Олексій Федорович був задумливий. Піднімав чарку механічно, ледве ковтаючи.
“Тату, чому такий сумний? Свято ж, веселись!” — спитав Андрій перед виходом. У коридорі Оксана штовхнула чоловіка, щоб той розпитав батька.
“Та нічого, сину. Онуків привози на вихідні. Кудись збираєтеся?”
“Ремонт у нас, Олексію Федоровичу. До твоїх батьків відправимо діток, вже домовились,” — втрутилася Оксана.
“Ну що ж, якщо так,” — зітхнув Олексій.
Оксана щось шепнула чоловікові.
“До неділі заїду, продукти привезу,” — сказав Андрій і вийшов.
Мати розвела руками:
“Які ще продукти? Магазин за кутком! Якщо що, тато сходить.”
“Навіщо йому, Маріє Петрівно? Андрій усе привезе. Не треба вам на п’ятий поверх тягати,” — наполягала Оксана.
Коли вони пішли, мати буркнула:
“Он як: онуків не дають, у магазин не пускають! Що вона знову вигадала?”
“Оксана добра, Маріє. Турбується про нас,” — сказав Олексій.
“Та нам із тобою не сто років! Ніби вже й ні нащо не здатні.”
“Привезуть онуків пізніше. Ти ж чула — до її батьків.”
Мати замовкла, замислившись:
“А може, я несправедлива? Оксана завжди перша допомогти, усміхнена, чемна. А от друга невістка тільки соління забирає. І зять взагалі рідко з’являється.”
“Чого ти такий похмурий, Олексію?” — звернулася вона до чоловіка.
“Втомився трохи,” — відповів він.
“Тоді відпочинь, я телевізор увімкну.”
Марія пішла на кухню мити посуд.
Олексій Федорович лежав на дивані й думав:
“Зараз — зірку не міг підняти. А влітку Леся приїде — як я їй яблуко зірву? Сила вже не та.”
І вирішив він до літа себе в форму приводити. Щоб хоча б онуку на руках піднести міг.
Розпочав із прогулянок. Згодом знайшов під ліжком старі гантелі. Потім додав підтягування на турніку поряд з підлітками.
Сила поверталася. До літа він уже розчистив ділянку на дачі й змайстрував онукам ігровий майданчик.
У серпні Андрій привіз дітей. Леся аж підстрибувала від радості, побачивши гойдалки.
Наступного дня Тарасик підійшов до сливи:
“Діду, дай ту сливу!”
“Давай сам, онуку!” — Олексій підхопив хлопчика й підняв угору.
Тарасик зірвав аж три сливи.
“А я, дідусю! І мене!” — Леся заплескала в долоні.
“І тебе!” — сміявся дід, легко піднімаючи онуку. “Дідусь у вас ще огого!”
Ніколи не визнавайте себе переможеними, поки є хоча б одна можливість щось змінити. Життя — воно одне, і кожен день у ньому — подарунок.





