**Щоденниковий запис**
Осінь тільки почала золотити листя в дворі нашого будинку. Повітря було прохолодне, але затишне, і дихалося легко.
Як і відбувається щоліта, пенсіонери з нашого подвір’я збиралися в парку. Знайшли затишний куточок біля трьох лавок, де проводили вечори, коли спека трохи відступала. З приходом осені звичка не зникла — так само сідали на лавках, обмовляючи життя.
— Дітей виростили, а як тільки я на пенсію пішла — так і втекла, уявляєш? — скаржився Юрій Семенюк, обводячи рукою шаховий стіл.
Вітер грайливо крутив пожовкле листя під ногами, а Олексій, його суперник, лише посміхнувся.
— Може, це не вона втекла, а ти сам винен? Від доброго чоловіка не тікають.
Олексій знав, про що говорив — сам пережив щось подібне.
Юрій підняв очі, такі ж сріблясті, як і його волосся, і відповів:
— Шах і мат, друже. А що до Оленки… то це вона навмисне так зробила. Знає, що я без неї нічого не можу, от і втекла, щоб я прочухався.
Перед тим, як піти, вона навіть сказала: «Набридло мені тебе годувати, Юрко! Нічого сам не вмієш, от і йду — може, зрозумієш!»
Навіть не залишила записочки, куди поділася.
— І як воно тепер, Юрку? — запитав Олексій, ніби читаючи його думки.
— Погано… Точніше, самотньо! У перший же день хотів «забутися» від щастя. Навіть «Горілку з перцем» купив… Поставив у холодильник, але так і не зважився дістати.
Ніхто не лає, не кричить: «Не смій!» Тиша… І раптом усі бажання зникли. Така туга навалилася…
Олексій засміявся. Він розумів. Сам через це пройшов.
Юрій задумався, дивлячись на шахівницю.
Інші чоловіки, що стояли поруч, спостерігали за грою — чи з хвилюванням, чи зі співчуттям. Ніхто не хотів опинитися в такому віці сам.
Були й сварки, й образи, але ж друга половинка для того й існує, щоб доповнювати.
— Позвони їй, скажи, що зрозумів і каєшся, — запропонував Михайло, наймолодший серед них.
Юрій махнув рукою:
— Та хто ж її зрозуміє!
— Як малим був, то кіз пас у бабусі в селі, — раптом встряв сусід із п’ятого поверху. — Якщо яка втікала, то морквою назад манив. Може, і ти щось придумаєш?
— Чим манити? — реготав Юрій. — У неї всього повно!
— Давай я подзвоню, скажу, що приходив — і двері не відчиняють? — підказав Володимир, сусід із сходів.
Юрій аж підскочив:
— Оце так ідея! Подумає, що щось сталося… А я тут — з квітами й тортом!
…Наступного дня Володимир виконав обіцянку. Телефонував Олені, казав, що Юрка вже кілька днів не бачили, і він не відчиняє.
«Може, щось трапилося?»
А Юрій тим часом не марнував час — зранку забіг у «Сільпо», купив улюблених солодощів дружини, потім у квітковий за трьома рожами, і швиденько додому.
«Ну, і набігався я…» — подумав він, але вирішив, що у домашніх штанах вибачатися негоже.
Переодягнувся у свій темно-синій костюм (той, що Олена на весілля племінниці купувала), накрив стіл.
Все було готово: торт у холодильнику, ігристе охолоджене, чайник закипів.
Гаряче в костюмі, але знімати не можна — треба зустріти Олену як слід!
Раз по раз бігав до вікна — чи нема її?
Потім вирішив зустрічати з квітами. Взяв рожі, а одна вже й похилилася.
Щоб не так хвилюватися, наЮрко взяв “Горілку з перцем”, трохи відхлипнув для сміливості, засміявся і подумав: «Ну нічого, Оленко, тепер я тебе навчусь приманювати солодкими бубликами…»
