Кухня задихалася від аромату киплячого борщу, який міцно розмішувала Ганна Іванівна, важко дихаючи та сопучи. Вона панувала у цьому невеличкому просторі, ніби справжня королева, роздаючи накази дерев’яною ложкою. За вікном сіріли ранньовесняні сутінки, але у Насті, невістки Ганни Іванівни, не було часу насолоджуватися тишею. Її затишний світ розвалився, коли на порозі з’явилася вічно незадоволена гостя, яка не просто втрутилася, а й одразу ж оголосила: «Тут тепер я заправляю!»
Ганна Іванівна була жінкою з претензією. Її пухкі щоки надавали обличчю вигляду вагомості, а холодні очі під густими, поки що не сивими бровами дивилися з такою осудливою проникливістю, що хоча б вибачайся за те, що існуєш. Вона любила говорити різко, наче кожне її слово — остання інстанція. А все через ремонт у її хрущовці, через який вона «на кілька днів» переїхала до молодят.
— Спальня у вас, звісно, як клітина, — буркнула свекруха в перший же вечір, оглядаючи кімнату. — Та й ладно, переб’ємося. Постели мені свіжу простирадло, а не те, що собі залишили. Я ж не по готелям, а до рідних приїхала.
Настя зупинилася, ніби її обухом по голові.
— Але це ж наша спальня, — різко відповіла вона, вже не зважаючи на тон. — Ми з Тарасом тут спимо!
Свекруха лише хмикнула.
— І що? У вас у вітальні диван широкий. Молоді, міцні, потерпіть трохи. А мені, бачиш, спину жалко! Та й я ненадовго, не переймайся.
«Ненадовго» звучало обнадійливо. Але Настя вже знала — цей «тимчасовий візит» затягнеться на довгі місяці.
Дівчина ледь почала звикати до несподіваної гості, як у двері постукали. На порозі стояла Іринка, молодша дочка Ганни Іванівни. Життєрадісна, безтурботна та безробітна дівчина просто ввірвалася в квартиру з величезною торбою.
— Привіт, я до вас, — оголосила вона, скидаючи кеди прямо біля дверей. — Поживу трохи. Грошей нема, їсти нічого, а мама ж тепер у вас. О, Настю, чайку звари, а то я з дороги як вижата.
Настя стояла, ніби їй на голову впала шафа. Це була її квартира, її простір. Але з кожним новим гостем вона відчувала себе тут чужою.
— Тарасе! — скрикнула вона пізніше на кухні. — Що ще за цирк? Чому я всім уТарас лише знизнув плечима, а Настя глибоко зітхнула, згадавши, що її терпіння — це не вічне джерело, а отой самий казанок борщу, який рано чи пізно перекипіть.





