Після розриву з Олександром Світлана довго збирала під собою камені. Вона віддавала серце чоловікові й синові без залишку – така вже її вдача. Якщо любить, то до останнього подиху. З сином зрозуміло – це єдина людина, яку жодна мати не зможе розлюбити ніколи.
Олесь після школи обрав шлях лікаря. Вступив у мед університет. Світлана сподівалась, що син залишиться поруч, але він поїхав до Києва. Олександр лише знизав плечима:
“Ну й що? Хай стане лікарем, якщо так хоче. Його життя – його вибір.”
А син справді мріяв про це з дитинства.
“Мамо, ти знаєш, я завжди хотів рятувати людей. Не дивуйся, що їду. Ми бачитимемось, обіцяю.”
Світлана сплеснула руками, але погодилася.
“Якщо ти щасливий – то й я рада. Та й у мене ж є твій тато…”
Після університету Олесь одружився, оселився у Києві, народилася донечка. Зустрічались рідко – лише на свята.
З Олександром прожили двадцять шість років. Він колись домагався її, коли обоє були студентами. Вона ж – врівноважена, розумна жінка – вміла згладжувати його різкість. Допомагала йому вести бізнес – автосервіс, що вони відкрили разом.
Якось у кафе з подругами Настею та Дариною Настя підняла тему:
“Світлано, а ти Олександру довіряєш?”
“Як не довіряти? У нас немає таємниць.”
Подруги переглянулись.
“Я бачила його з якоюсь дівчиною. Він її обіймав…”
Світлана лише махнула рукою.
“Напевно, клієнтка.”
Але пильність почала з’являтись.
І одного дня до дверей прийшла молода вагітна дівчина.
“Вітаю. Ви Світлана? Олександр говорив, що його дружина хворіє та виглядає старшою.”
“Так, це я. А ви хто?”
“Я Оля. Чекаю дитину від вашого чоловіка. Він обіцяв нам одружитись. Відпустіть його.”
Світлана випровадила її без слів.
Коли Олександр повернувся, вона вже стояла з його валізами.
“Забирай речі. Твоя коханка вже була.”
Він благав залишитись, але вона лише закрила двері.
За місяць вони зустрілись у кафе – ділили майно. Він вимагав частку у великій квартирі, яку колись купив її батько.
“Або забирай бізнес, або йди до суду.”
Олександр здався, коли до нього зателефонував її батько.
Минуло півроку. Світлана звикла до самотності. Якось у поїзді до Києва чоловік із сивиною на скронях час від часу поглядав на неї.
Перед виходом він підійшов:
“Я Ярослав. Можна познайомитись?”
Він виявився вдівцем, який через дві роки після втрати родини почав жити наново.
Їхня дружба переросла у щось більше. На його ювілей, при гостях, Ярослав опустився на одне коліно.
“Світлано, будь моєю дружиною.”
Вона нарешті зрозумла, що таке “за кам’яною стіною”.
Час лікує. І справжнє кохання приходить тоді, коли його вже не чекаєш.
