**Щоденник Мар’яни**
Після розриву з чоловіком мені довго доводилося збирати себе по шматочках. Я так щиро кохала Ігоря – безмежно, безоглядно, так, як умію тільки я. Віддавала йому все, і синові теж. З сином усе просто – він назавжди лишається єдиною людиною в житті жінки, яку неможливо розлюбити.
Славко після школи вирішив стати лікарем. Вступив до медуніверситету далеко від дому. Я спокійно відпустила його – вірила, що він зробить правильний вибір.
“Мамо, я завжди хотів рятувати людей. Знаю, тобі важко, але я повинен піти. Обіцяю навідуватись так часто, як зможу. Ти найкраща мама на світі, і я завжди буду поруч, якщо тобі знадобиться допомога.”
Так ми й жили. Після університету він оселився у Києві, одружився, народилася онучка. Я чекала на його візити, але зустрічались рідко.
З Ігорем прожили двадцять п’ять років. Він був різким, хапався за все, але я вміла знаходити до нього підхід. Працювали разом – я допомагала йому з автосервісом, вела документи, угоди. Він же все сприймав як належне.
Одного разу ми з подругами зустрілися в кав’ярні. Тетяна – моя колега з роботи, а Людмила – домогосподарка, живе за містом. Обговорювали життя, і раптом Люда нерішуче запитала:
“Мар’яно, а ти точно довіряєш Ігорю?”
Я здивувалась: “Звісно. Чому питаєш?”
Подруги переглянулися.
“Бачила його з якоюсь дівчиною… Вона його тримала під руку. Виглядало дуже… близько.”
Я спробувала пояснити: “Мабуть, із роботи. Він іноді затримується, але то через клієнтів.”
Але після цієї розмови почала помічати дивні речі.
І одного дня дзвонить дзвінок. Перед дверима – молода жінка.
“Доброго дня. Ви Мар’яна? Ігор казав, що його дружина старенька й хвора…”
Я остовпіла.
“Я – Галина. Чекаю від нього дитину. Він обіцяв нам одружитись, але постійно відкладає. Ви мене відпустіть, і ми будемо щасливі.”
Я виставила її за двері.
Коли повернувся Ігор, я вже чекала.
“Ось твої речі. Іди.”
Він пробував заперечувати, але я не слухала.
“Твоя Галина вже все розповіла. Ти вільний.”
За місяць зустрілися знову. Він вимагав поділити квартиру.
“Або забираєш бізнес, або ми ділимо все. Але квартиру ти не отримаєш.”
Він здався.
Минуло півроку. Я звикла до самотності. Іноді згадувала, як кохала, як турбувалась, як дбала… Але це в минулому.
“Я зрозуміла: не можна любити когось більше, ніж себе. Інакше тобі ніколи не віддячать.”
Перед від’їздом до сина купила подарунків. Там мене чекали внучка, яка так і липнула до мене, і син, котрий нічого не питав про батька. Він і так все знав.
А в потягу на зворотному шляху на мене декілька разів подивився чоловік. Сідий, з добрими очима. Коли вийшли, він підійшов:
“Дозвольте познайомитись. Я – Тарас.”
“Мар’яна.”
Його погляд був теплим, спокійним. Він запропонував підвезти.
Так ми й почали спілкуватись. Виявилось, він живе один – втратив друПройшов рік, і під крилатим дубом у нашому саду Тарас, тримаючи мою руку, промовив: “Мар’яно, давай проживемо решту наших днів як дві пташки в одному гнізді”.
