Аромат свіжозвареної кави й теплих пампушок розливався кухнею, немов заклинання спокою. Десять років із Дмитром. Десять років тихої гавані щастя. Марія раділа ранку — сонячні зайчики на столі, сонне сопіння доньки Софійки у спальні. Тиша й благодать.
Дзвінок у двері пролунав надто різко. На порозі стояв Ярко, син Дмитра від першого шлюбу. Очі палали незвичайним хвилюванням, щоки горіли.
— Тату! — видихнув він, ледь переступивши поріг. — Вона повернулася! Мама! Вчора! Знімає апартаменти у центрі… Каже, сумувала за нами!
Ім’я «Галина» зависло у повітрі важко й неначе невчасно, як стукіт у двері серед ночі. Та сама. Яка п’ятнадцять років тому розчинилася в «щасливому майбутньому» з греком, залишивши шестирічного Ярка на руках збентеженого батька та літніх дідуся й бабусі. «Назавжди!» — стояло в тому єдиному, прощальному листі. Тепер вона повернулася. З порожніми руками, але не з порожніми надіями, подумала Марія з холодною важкістю під серцем.
Зустріч у розкішному ресторані була виставою в одній дії. Галина влетіла рожевою хмарою шифону та важкого, приторного парфуму. Вона сипала перлинами страждань: «Жахливий шлюб!», «Він виявився чудовиськом!», «Я так нудила за синочком!»
Її пальці, вкотрені перснями, то й просто тягнулися до руки Дмитра. «Дмитре, пам’ятаєш, як ми…?» Відсунувся ледве помітно, обличчя — ввічлива маска, але Марія помітила, як він напружився. Ярко дивився на матір, ніби зачарований, ловлячи кожне слово, кожну сльозу, що скотилася по її підфарбованих віях.
Перша атака маніпуляцій колишньої прийшла глибокої ночі. Телефонний дзвінок розірвав сон. Галина на тому кінці ридала, заглушена шумом води:
— Дмитре! Допоможи! Кран… зірвало! Вода ллється! Я сама… Не знаю, що робити!
Дмитро мовчки встав, одягнувся. Марія лежала, дивлячись у пітьму, слухаючи його кроки. Повернувся за пару годин, пахнучи холодом і сирістю.
— Полагодив? — тихо запитала Марія.
— Прокладка. Дрібниця. — Скинув куртку, сів на край ліжка. — Вона… у одному рушнику зустріла. Каже, вода залила весь гардероб. — У його голосі не було ні хвилювання, ні збентеження. Лише втомлена досада. — Знайомий трюк.
Потім була «темнота». Дзвінок удень, голос Галини, тонкий і переляканий:
— Дмитре, у під’їзді… світло миготить! Немов у фільмі жахів! Боюся вийти! Ярко на заняттях… Хліба купити не можу!
Він поїхав. Купив хліб. Лампа у під’їзді справді миготіла. Вкрутив нову. Двері її апартаментів розчинилися. Вона стояла у напівпрозорому пеньюарі, томно спершись одна косяк.
— Мій рятівник! — прошепотіла вона солодким голосом. — Зайдеш? Каву зваримо… Побалакаємо… Як колись?
Дмитро ввічливо, але рішуче похитав головою:
— Пізно. Марія чекає. І без кофеїну мені вистачає бадьорості.
Він пішов, залишивши її біля дверей, а її обличчя на мить спотворила зла гримаса, швидко замінена звичною маскою безпорадності.
Кульмінацією став дзвінок Ярка, що тріщав від паніки:
— Тату! Терміново! Мамі погано! Впала… Каже, темніє в очах! Дихає важко!
Дмитро схопився, але в його рухах не було колишньої тривоги. Приїхав. Галина лежала на дивані в позі рафаелівської Мадонни, одна рука драматично прикривала чоло, друга — недбало відкидала край шовкової халатини.
— Дмитре… — прошепотіла вона, розплющуючи очі. — Я так злякалася… Сама…
Він не підійшов. Поглянув на порожню пляшку, що валялася на підлозі. Викликав швидку. Поки чекали, запитав у Ярка спокійно, немов про погоду:
— Що їли? Пили?
— Мама сказала, що це через стрес… — зніяковіло пробурмотів син.
Приїхавши лікарі констатували банальне легке отруєння. Галина намагалася вчепитися за рукав Дмитра, коли він виходив:
— Не кидай мене… Мені так страшно…
Він акуратно звільнив руку.
У його очах, коли він зустрівся з Марією вдома, вона прочитала не співчуття, а втомлену, гірку огиду до цього дешевого водевілю. «Знайома п’єса, — сказав він пізніше, сидячи на кухні. — Тільки декорації інші. Вона завжди грала в безпорадність, коли їй щось було потрібно. Пам’ятаєш, я розповідав, як перед від’їздом до того грека вона раптом «захворіла» і «не могла без моєї підтримки»? А потім — бац, лист. Я був милицею. Зламалася милиця — знайшла нову. Але я не милиця, Маріє. Не хочу і не буду нею. Особливо для неї».
