Такси шелестіло шинами по мокрій від осіннього дощу дорозі. Літній водій не квапився, ведучи машину знайомими вуличками міста і крадькоси поглядав у дзеркало на пасажирів.
На руках у молодої жінки спав дитинча, п’яти-шести місяців, тому його дещо збентежила адреса, яку назвали клієнти – міський дитячий будинок.
Батьки виглядали щасливою парою: він – високий, статний військовий у формі старшого лейтенанта Повітряних сил, вона… просто гарна молода жінка з великими блакитними очима та світлим волоссям, що розсипалось по плечах.
– Василю, квіти! – нагадала вона, звертаючись до військового.
– Пам’ятаю, Марічко, пам’ятаю, – відповів він і попросив водія: – Дядечку, зупиніться біля квіткового магазину.
Військовий вийшов і, не ховаючись від вітру, пішов до магазину. Водій провів його поглядом і спитав:
– Чоловік?
– Чоловік, – щасливо усміхнулась вона, поправляючи шапочку на дитині.
– Дитя у вас гарне, і ви самі – як панянка. Чого ж до дитбудинку? – з докором у голосі запитав водій.
Молода мама спершу не зрозуміла, а коли до неї дійшов прихований зміст, очі її широко розкрилися, і вона ледве прошепотіла:
– Жах!.. Що ви подумали?!
– Та я так… Буває всяке в наш час, – потім вже доброзичливо подивився на неї: – То чого ж до дитбудинку?
– Я там виросла. Сім років, потім мене усиновили. А мій чоловік – Василь, чотири роки виховувався там же.
– У Тетяни Гнатівни? – водій широко посміхнувся, – от воно що! І ви, значить, з поїзда – одразу до неї? Оце так молодці!
– А ви її знаєте? – жінка з цікавістю подивилась на нього.
– Та хто ж її не знає!
Водій збирався розпочати довгу розповідь, але двері таксі відчинилися, і в салон увійшов розкішний букет троянд у руках військового.
– Марічко, подивись, яке диво є в нашому місті! – військовий гордо усміхнувся.
– Василю! – з захопленням скрикнула Марічка, – Ти навіть мені таких троянд не дарував!
– Не ображайся, – заспокоював Василь, – я ж кажу – такі троянди тільки в нашому місті! А коли ми були тут удвох востаннє?
– Разом? Разом – одинадцять років тому…
…Тетяна Гнатівна сиділа за столом у своєму кабінеті, кутаючись у пухову хустку. У приміщенні було тепло, але хустка була така м’яка, так ніжно обіймала плечі, що розлучатися з нею не хотілося навіть у теплі.
Випала вільна хвилина: старші діти – у школі, молодші – на тихій годині. У дитбудинку неприємно тихо, тільки на кухні дзвеніть посуд – готують обід для дітей.
Тетяна Гнатівна перегортала альбом із фотографіями. Обличчя… Обличчя дітей, хлопчиків і дівчаток, юнаків… Вихованці… Кожного вона пам’ятала на ім’я, і навіть дорослих чоловіків і жінок називала, як колись у дитинстві – Славчик, Мишко, Лілечка…
А ось – Марічка Забіла, ні… тепер уже Коваленко. Доброї душі людина Петро Степанович усиновив її, Боже, як би не помилитися – п’ятнадцять років тому…
А ось – Василь. Де ж ти, Василю? Закінчив Суворовське училище, вступив до льотного. Ось його фото: курсант – військовий льотчик, а ж у дитинстві мріяв стати ветеринаром, як Андрій Григорович. Андрійко – теж великий шматок серця забрав, бешкетник, але не дарма, не дарма…
Приглушені кроки у коридорі. Хто б це міг бути? Стук у двері:
– Увійти! – О Боже! Величезний, розкішний букет троянд! А хто ж за ним ховається?..
– Василю! Вася, рідний мій! – Букет впав на підлогу, – Де ж ти так довго був, Василю!..
– Тетяно Гнатівно, ну що ви… Ось же я. Не писав, ну не завжди була можливість… Я не сам. Ось – моя дружина. І донечка – Олеся…
– Марічка… Марічко! Невже це ти? Візьми донечку, Василю! Дайте ми з Марічкою обіймемося…
Коли емоції вляглися і серця забилися рівніше, гості зняли верхній одяг, сплячу дитину поклали на канапку, а самі сіли за стіл.
– Як же ви, дітки, зберегли свої почуття? Так довго в розлуці… Петро Степанович розповідав про вас, він дуже тепло відгукувався про тебе, Василю.
– Я Марічці слово дав, Тетяно Гнатівно. А я своє слово – дотримую!
– Колись я це вже чула, – доброзичливо засміялась Тетяна Гнатівна. – Марічко, а в тебе як склалося?
– Щасливо, Тетяно Гнатівно! – По обличчю Марічки було видно, що вона не бреше. – Закінчила медінститут, разом з Богданом та Оле– Дідусь уже бачив онучку? – питає вона, ніжно торкаючись маленької Олесі. – Ні, – зі зітханням каже Марічка, – ми спершу до вас поспішили… “Зателефонуйте йому від мене,” – говорить Тетяна Гнатівна, – “а то серце розірветься у Петра й Марії від такого щастя.”
