Антоніна Іванівна обожнювала у цьому житті лише дві речі: себе — безумовно, та свого сина Петрика — з фанатичною, майже релігійною відданістю. Петрик був не просто сином. Він був Сонцем, навколо якого обертався її невеликий, ретельно вилизаний світ. З пелюнок він отримував найкраще: іграшки, які сусідські діти бачили лише у вітринах, одяг «як у князя», та різні делікатеси.
Петрика водили на всі можливі гуртки: від балету («Для постави, Петрусю!») до боксу («Щоб міг дати відсіч!»). Петрик, треба віддати йому належне, показував надзвичайну стабільність: ніде не затримувався довше місяця. Вчитися було нудно, тренуватися — немислимо. Набагато веселіше було ганяти голубів у дворі, малювати вуса на афішах та лякати до смерті кішку Марійку, яка одного разу залишила йому на новеньких джинсах пам’ятні подряпини. Антоніна Іванівна лише зітхала: «Ну що поробиш, вже характер!»
Петрик виріс. Витягнувся у такого ледаря, із постійно сонними очима та руками, які ніколи не знали мозолів. І тут перед Антоніною Іванівною постало нове священне завдання: захистити Сонце від посягань. Від дівчат. Особливо — від «негідних». У її особистий рейтинг «гідності» входили: квартира (бажано окрема, у центрі), авто (іномарка, не старше трьох років) та батьки (обов’язково заможні, зі статусом). Петро, звиклий, що мама знає краще, слухняно відшивав одну за одною. «Та годі тобі, Петре, у неї ж батько — звичайний інженер!» або «Уяви, вона на метро їздить! Зовсім не твій рівень». Постійної дівчини не було. Усі були «не такі».
Поки одного разу в Будинку культури, куди Петра занесло у пошуках безкоштовного концерту (а раптом частуватимуть?), він не зіткнувся лобом із Олесею. Олеся несла стопку книжок, і вони розсипалися. Петро, керований рідкісним поривом, допоміг зібрати. Подивився у великі, сірі, як дощова хмара, очі. І… щось клацнуло. Олеся працювала бібліотекарем. Жила у скромній «однушці» на околиці, яка дісталася від бабусі. Автомобіля не мала. Батьки — вчителі з провінції. За всіма критеріями Антоніни Іванівни — катастрофа. Але Олеся була тихою, усміхненою, пахла книгами та медом. Петро, вперше в житті, не послухав маму. Привів Олесю додому.
Антоніна Іванівна зустріла наречену, як генерал — ворожого розвідника. Огляд з ніг до голови. Холодний чай. Питання, як допит:
«Квартира є? Гаразд, однушка… На околиці… Батьки? Вчителі? Цікаво… А машину водити вмієш? Ні? Сумно».
Олеся червоніла, м’яла серветку, відповідала тихо та чесно. Петро їв мамин торт і дивився у вікно. У душі Антоніни Іванівни бушевав ураган обурення. «Ця сіра миша?! Для мого князя?! Ніколи!»
Але Петро вперся. Вперше. Можливо, єдиний раз у житті. І Антоніна Іванівна, стиснувши зуби, дала «добро». Не тому що змирилася. Вона затаїлася. Як павук.
Весілля було скромним. Олеся переїхала до квартири Антоніни Іванівни (куди ж ще?). І почалося. Те, що на кухні у свекрухи називається «притиранням», а насправді — планомірне знищення.
«Олесю, суп сьогодні… якийсь несмачний. Не те, що я варю. Петрик мій любить наваристий борщ, а це — вода водою».
«Ой, а пил на комоді! Петрик алергик, ти знаєш? Треба витирати щодня!» (Олеся витирала вранці й ввечері).
«Петрик, глянь, як Олеся твою сорочку погладила! Зморшка! Ти ж не підеш так на роботу? Знімай, я перепрасую».
Олеся терпіла. Любила Петра. Сподівалася, що він захистить. Але Петро звик, що мама завжди права. І мовчав. Інодиї бурчав: «Ну, Олесь, старайся. Мама ж піклується».
Антоніна Іванівна атакувала витонченіше:
«Знаєш, Петрик, а Олеся сьогодні в магазин ходила… Таку дешеву ковбасу купила! Економить, чи що, на тобі?»
«Ой, Олесю, ти в цій блузці… наче в мішку. Не йде тобі. Петрик, скажи їй, нехай не носить». (Блузка була новою, купленою на зарплату Олесі).
Олеся плакала в подушку. Петро дратувався: «Годі скиглити! Мама просто хоче якнайкраще! Звикай!»
Одного разу, повернувшись з роботи (Олеся підробляла у вечірній школі), вона застала сцену: Антоніна Іванівна виливала приготовлений Олесею суп.
«Ой, Олесю! Пробач! Я ненароком… Здалося, що прокис. Та нічого, Петрик, я тобі яєчню зроблю! Краще за мою яєчню нічого немає!»
Олеся подивилася на Петра. Він здвигав плечима: «Ну що поробиш, мама ненароком. Не реві».
Це була остання крапля. Не крик, а тихий стогін вирвався в Олесі: «Петре, я так більше не можу…»
«Ну і що?» — байдуже спитав він, оглядаючи ніготь.
За місяць вони подали на розлучення. Олеся пішла тихо, забираючи валіАнтоніна Іванівна дивилася на порожній стілець біля столу, де колись сиділа Олеся, і вперше відчула, що навіть найкращі мамині страви тепер смакують самотністю.
