— Нас у спільний бюджет не включайте. Ми зі своїм приїдемо, — написала Ярина в чаті. — І взагалі ми на дієті, їмо як пташки…
І це став першим дзвіночком.
Леся сиділа в автобусі, тримаючи телефон в одній руці. Другою вона притискала до себе громіздку сумку. Жінка перечитала повідомлення двічі. Що, їй просто здалося? Слова були ввічливі, але… наче хтось вже заздалегідь прокладав собі тунель, шукаючи лазівки.
Чат з приводу травневої вилазки постійно мигав у сповіщеннях. Нещодавно туди додали нових людей. Богдан і Ярина були друзями В’ячеслава, а він чоловік поважний і перевірений, давно в компанії, тому питань ні в кого не виникло.
Атмосфера була теплою. Усім плюс-мінус тридцять. Дорослі, відповідальні, з гумором. Спілкувалися давно, тому в колі було багато негласних правил. І у кожного — своя роль.
В’ячеслав приводив нових. Леся займалася організацією зустрічей. Вона вже склала список, запропонувала маршрут, домовилася про оренду будиночків біля лісу — з верандами, альтанкою та гарним душем. Усі погодилися, почали обговорювати закупівлі. У список внесли ковбаски, гриби, вугілля, кетчуп, вино.
І тоді з’явилося це:
— Нас із Богданом можна не рахувати, — повідомила Ярина. — У нас дієта, готуватимемо собі окремо. Нам нічого не треба.
Леся відписала нейтрально: «Добре, як скажете». І поклала телефон.
Взагалі — не проблема. Ну хтось на ПП, хтось на кето. Нехай навіть воду заряджають за місячним календарем. У компанії вже був хлопець, який не скидався на м’ясо, бо вегетаріанець. Але кожен раз він привозив овочів більше, ніж міг з’їсти, і робив на грилі такий шашлик, що за вуха не відтягнеш.
Тому дивацтва — справа звичайна. Головне — порядність. Але від цього «нас не рахуйте» у Лесі аж мурашки пробігли. Щось у цій фразі було… ковзьке.
У день виїзду погода була казковою. Тепло, свіжо, легкий вітерець. Усі зібралися вчасно, ніхто не забув шампури, дощечку для нарізки чи штопор. Запах сосен і п’янко свіже повітря швидко підняли настрій.
Усі заселилися в будиночки, розклали речі, хтось одразу пішов ставити мангал.
Ярина і Богдан приїхали пізніше, коли основні справи вже закінчилися. Їхній «свій» виявився пакетиком з маленьким шматочком сиру, двома помідорами, пачкою рисових хлібців і двома пляшками пива. Леся глянула на це й подумала: «На вечір — може. Але на три дні?»
Вони сіли на лавці, спочатку осторонь. З’їли свій сир, чокнулися пляшками, потрохи фоткалися на фоні заходу. А потім почали підсідати до інших. За півгодини Богдан вже стояв біля мангалу.
— А що це ви тут смажите? Шашлик? А запах…
— Та ну, з вами на дієті не посидиш, — засміялася Ярина і підійшла ближче.
Леся кинула погляд на Олену, яка сиділа поруч. Та ледь помітно знизала плечима. Мовляв, не виганяти ж, частуватимемо. У компанії не любили ставити людей у незручне становище.
До ночі Ярина і Богдан вже їли й пили зі спільного столу, як свої. Сміялися, розповідали байки, співали пісні під гітару. Вони були веселими, не зарозумілими. Але в Лесі було дивне відчуття, ніби їх використали.
Вона лягла спати з цим чудернацьким почуттям. Не з обраА на ранок, коли всі зібралися снідати, на столі вже не було ні сиру, ні хліба, а лише порожня упаковка від салату, що цілий вечір «належав дієтникам».
